У Сухумі очікується дощ - Гурам Одішарія

— Майє, візьми, все це на могилу твоїх батьків і запали там свічки на честь моєї матері та мого брата, бо вже третій рік, як на нашому кладовищі я не була…

Піднімаюсь до своєї квартири, відчиняю вікно. Сяє сонечко. На балконі сусіднього корпусу старе подружжя, років 80—85, ніжиться в його променях. Протягом усієї зими їх не бачив. Переживав: а чи не сталося з ними якогось лиха. Мабуть, зимували десь у селі. Вони живі! Вітаю вас, із порятунком, сусіди!..

Чому я цілий день такий схвильований, чому згадуються різні історії, що зі мною коїться?..

Так, завтра в Сухумі очікується дощ!

Дощ обійде океани, континенти, держави, моря і вершини, міста і села, озера і поля, меридіани і паралелі — і досягне Сухумі. І… хлюпне з неба, наче з відра, несусвітня, нечувана, нестримна злива. Разом із вітром дощ зашелестить у деревах, застукає по дахах, задзеленчить у бляшанках, загуркоче по черепицях, забарабанить по алюмінію, затріпоче на горищах, як воскресла таїна…

Дощ — моя держава, мій прапор, пісня моя…

Акуджма

Абзази прозвали її Акуджмою, що по-нашому означає бісенятко, чортеня чи христопродавець, інколи звали і чаклункою. Цього року я познайомився з Акуджмою, коли вона додому навідалась.

Пані, звичайно, звати інакше, але сподіваюсь, не образиться, якщо в цій новелі зватиму її лише Акуджмою. Тим більше, як я помітив, й сама вона не дуже цурається цього прізвиська, навпаки, кілька разів повторила, що прозвано її Акуджмою.

Вона одразу попередила: щойно обідала, тому родину не турбувати! І я пригостив її лише фруктами. Із них вона обрала тільки сливу, до інших навіть не доторкнулася. Коли спитав, чому виноградом чи грушею не пригощається, відповіла: спочатку порозмовляємо, а на це запитання потім відповім.

Вибору не було, і я погодився.

Поговорили.

Коли почалася війна і до села Акуджми ввійшла грузин­ська гвардія, її перше «зіткнення» сталося з танкістами. Вони з гуркотом в’їхали на її величезне подвір’я і звідти стріляли кудись, як стверджувала Акуджма, у невідомому і для них самих напрямку. Акуджми тоді не було вдома, а повернувшись, вона яструбом налетіла на танкістів: ви з мого двору б’єте по моїх родичах! Де таке чувано? Я цього вам не дозволю (вона по матері абхазка і абхазькою добре розмовляє). Танкісти затялися: нам тут зручно, тут гарне стратегічне місце, до того ж, війна є війна! Тоді Акуджма з дому винесла свій «дамський лівольвер» і гукнула: «Гей, ви, нещасні, що вам про війну відомо? Справжню війну я вам зараз покажу, тут же знищу всіх…» — і зробила в повітря попереджувальний постріл.

Здивовані танкісти вражено дивилися на жінку, що їм у матері годилася.

— Рахую до трьох! — гукнула знову Акуджма. «Раз!..», а на «два» бійці вже сиділи в танку, на «три» танк з таким же гуркотом викотився з двору, як і вкотився.

«Дамський лівольвер» Акуджмі подарувала тітка. В часи Другої світової вона працювала головою сільради. «Дамський лівольвер» не один раз придався Акуджмі. «Царство небесне тітці!» — завжди казала вона про неї.

Одного разу, за кілька років до війни, до будинку Акуджми прокралися злодії. Як вона потім з’ясувала, за наводкою. Відчувши, що в домі поганці, Акуджма одразу пустила в хід «дамський лівольвер».

Заметушилися злодії і вистрибнули з другого поверху, хоча відеомагнітофон таки прихопили з собою. Дві кулі вслід їм послала Акуджма. За злодіями погнався собака. Вони вбили його з обріза й обстріляли будинок. Втім, кулі не влучили в прикрашений мозаїкою фасад, а лише пошкодили жолоби.

Удосвіта послала Акуджма сина до майстра, за годину полагодила пошкодження, повернула будинку первісний вигляд, а потім викликала «законників» для з’ясування справи.

«Законники», котрі приїхали з Ілорі, до вечора розбирали справу, докопалися до її суті і таки знайшли навідника. Ним виявився родич Акуджми.

— І ворогові такого родича не побажаю, — сказала йому Акуджма і, маніпулюючи «дамським лівольвером», за мить змусила чоловіка назвати подільників. Потім почепила йому на спину вбитого пса і змусила поховати того в полі.

Того ж вечора їй повернули магнітофон — перший подарунок від брата на новосілля в щойно збудованому домі. Рівно за добу вона відновила справедливість, захистила честь родини і дотрималася звичаїв.

Через пару тижнів до Акуджми завітав один місцевий абхазький «кукарача»: мовляв, до міліції надійшла скарга, що ти вдома тримаєш револьвер.

— Так, тримаю, — сказала Акуджма, — але ти його не забереш.

— Чому? — спитав міліціонер.

— Бо він мій! — коротко пояснила Акуджма.

Вона покликала міліціонера додому, дістала зі схованки «дамський лівольвер» і поклала на стіл.

— Той, хто на мене доніс, не мужчина, а баба, нікчема і боягуз, — мовила вона міліціонерові, — і ти добре це знаєш, але тобі доручили і ти прийшов, а коли вже прийшов, ти мій гість.

Потім повела зніяковілого міліціонера в підвал, накрила стіл біля квеврі[8] з «особливим» вином і добряче його напоїла. А той замість піти додому, пошкандибав до відділку і доповів начальнику: «Весь будинок обшукав, але «дамського лівольвера» не знайшов!»

— Зате знайшов «особливе!» — посміхнувся начальник і подумав: «Ех, Акуджмо, Акуджмо, крута ти жінка і вино у тебе круте!»

Однак війну Акуджма програла. Хоча хто війну вигравав? З нею зазнають поразки й її творці: солдати, генерали. Всі програють війну: і переможені, і переможці. Та й хто така Акуджма, щоби вона виграла?

Саме під час війни у неї вкрали «дамського лівольвера». В її будинку розквартирувалися переодягнені у військову форму негідники. Вони не воювали, а нишпорили в покинутих садибах, шукали майно і машини. Частина з них вже стала наркоманами, частина — алкоголіками. Не змогла зжитися з ними Акуджма, не знайшла спільної мови. Вони не визнавали нікого: ні уряду, ні крадіїв, взагалі нікого. Вони діяли без правил. «Освоїли» її річний запас: 100 літрів горілки, 1200 літрів вина, 50 кілограмів копченого сиру, 100 кілограмів копченого м’яса, 5 корів, 5 телят і ще дещо. «Дамський лівольвер» вони також украли. Одного разу звинуватили її: мовляв, допомагала полоненим абхазам.

— А я допомагала всім невинним, — відповіла Акуджма.

Коли абхазька сторона пішла в наступ на село, ті негідники першими повтікали, залишивши віч-на-віч із ворогом вісімнадцятирічніх гвардійців, навіть танки з заведеними двигунами кинули.

— Як пацюки на щойно вилуплених курчат, налетіли козаки, чеченці й абхази на юних гвардійців, — розповіла мені Акуджма, — геть перебили бідолашних, а тих, хто потрапив