Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Повертались батьки на хвилину до рідної хати,

Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать.

Журавлі пролетіли: а може є вісті від брата . Із карпатських долин, з полиневих потоптаних меж?

• Розкололась земля. Наставала велика розплата.

За лужком бережком багряніли картини пожеж.

То ішла революція в сірій тужавій шинелі,

Із окопів грязьких, іспід куль, на ромашковий шлях.

Гомоніли солдати: — Ми з’їли доволі шрапнелі.,

Хай ще німець куштує і тричі зажерливий лях!

Поминули літа. Зацвітає шевченкова круча.

Домни плавлять метал. Подніпров’я колише човни. Україно моя, напливає загрозлива туча І дзюбаті шуліки з чужої, як смерть, сторони.

В них на крилах не зорі барвисті, веселі, гарячі,—

На підкрил’ї в них бомби і чорні зловісні хрести. Спостеріг я вночі: загоряються очі юначі,

І виходять полки на залізні й дубові мости.

І шуліки ті падають, полум’ям білим обвиті Танки, димом закутані, трупом залізним лягли.

І трасуючих куль золоті розтікаються ниті.

Смерть за смерть порогам! На шулік вилітають орли!

Я в Дніпра запитаю:

— Скажи мені, сивий Славуто,

Ти, забомблеиий сталлю, свинцевого звідав дощу?

І Дніпро заревів:

— Мною кривду стару не забуто,

А нової наруги я .вічно катам не прощу.

Та й запінився дужий, і час пригадавши батиїв,

І німецьких зажер в вісімнадцятім літі, в бою.

Здраствуй, Києве любий! І каже, всміхнувшися, Київ:

— Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн, стою.

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонця з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

То ж палають огні за долиною синьою неба.

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти!

II

Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки,

Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч.

Ну, так пий мою кров і бери моє серце у руки,

Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.

Має звір своє лігвище, хлопець веселий — коханку,

Мати — сина, дочку, і любов не смішна й не чудна.

, Тільки я не засну із півночі до ясного ранку і любові не чую, бо ти за полями — одна!

Я топтав кілометрів не сто і не двісті й не триста,

Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю,

Он зоря вечерова до мене шепоче барвиста:

— Що ж ти став, як німий, надивляйсь на Вкраїну свою!

Надивляйсь на Вкраїну, де сизі орли клекотіли,

Із могили високої, в димнім безмежжі доріг.

І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,

Я дививсь і німів, і прощавсь — і прощатись не міг!

Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала?

Знов прошу: озовись! Молода і далека моя.

Може б вітром я став, тільки ж хмар налягає навала, Може б співом покликать,— так де ж його взять солов’я? На дніпровській долині ромашка зів’яла побита. Тополина скрипить.. Догорає мій батьківський дім.

І не хочу я вітром лягати під кінські копита,

Соловейком співати на чорному горі твоїм.

Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

Я візьму твого смутку і горя важку половину У розтерзане, горде, нескорене серце моє!

І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші,

Висхпу, спрагою битий, можливо впаду на сліду,

Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші,

У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.

IV

Вставай моя рідна, розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті,

Веселкою в небі, барвінком у полі; Розплатою-люттю при спаленій хаті.

Торкнусь тебе ніжно, і рук моїх дотик Забурха вогнем, і я взрю опівночі:

Дитини забитої змучений ротик,

Залізом опечені очі дівочі,

Дідівську сльозу, закривавлену з жалю,

Сорочку стару на розстрілянім тілі.

Простіть, якщо словом кого запечалю,

Далекі мої, дорогі, помарнілі!

Далекі мої, дорогі і хороші,

Я чую ваш поклик: до кари! До кари!

Метуть і метуть зимові пороші Сніжком-залежком з посивілої хмари.

Свисти, не свисти, проклятуща нагайко!

Не бачив катюга розплати такої:

У димному полі встає Наливайко І землю стрясає страшною рукою.

І тінь його віща, в залізній закові Випростує плечі під хмари невмиті,

Озброєні діти Залізнякові,

Ми пройдем шляхами, при стиглому житі:

При стиглому житі, при жовтій ромашці,

При синій діброві в дощі золотому,

Сухар у торбинці, вода у баклажці

І зустріч сестри біля отчого дому.

Моя Україно! Розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті,

Веселкою в небі, барвінком у полі, Розплатою-люттю при спаленій хаті!

Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина.

Он він лежить під тином, зброя злегка в крові.

І меркне зимовий вечір, утіха твоя єдина,

А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.

Чого ти журишся, батьку, що хату спалили кляті?

Брата забили в пута, сивіє, бач, голова,

Пожитки твої хороші, радості небагаті Усе димить в попелищі і тліє, не дотліва.

Іржали коні в артілі, ворота скрипіли новії,

Забрали овець і коней,— кривавий слід на траві.

І меркне зимовий вечір в далекій, сивій завії,

А з лісу ідуть повстанці, закурені в. дим, живі.

Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі,

Ти сам щепив із сусідом, цвіти мій веселий дім!

— Ми знаємо, знаєм, знаєм! —кричать пеньки обгорілі,

Із хати, з комори, з клуні, в сльозах і в горі твоїм.

Повішених вітер гойдає. Гармата б’є опівночі.

І тліє все в попелищі — і радість, і труд, і піт.

Дивляться зорі з неба, немов замучених очі, .

Немов розстріляних очі,— біля кленових воріт.

Не плачте, мамо, не треба, і ви ие журіться, тату,

Люди ідуть зі сходу, сурма не грає,— б’є!

Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату,

І в них не вистачить крові за грізне горе твоє.

Зберігається автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 43-а, с. 63—64.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 114—115.

Бооюенко. Вперше надруковано в газ. «Література і мистецтво», 1942, 15 червня.

Подається за вид.: Твори. В 10-ти т., т. 2, с. 115—118.

Мати. («Чорна хмара вкриває півнеба...») — Вперше надруковано в газ. «Література і мистецтво», 1942, 15 червня.

Зберігся автограф: ф. 22, оп. 1, спр. 34, с. 17.

Подається