Альтернативна Еволюція - Олександр Павлович Бердник
Христос, пройшовши по Землі, збагнув тяжку долю її жителів. Він волів одним ударом зруйнувати сатанинську в'язницю і прокласти міст до Вільного Світу. Проте досвід тілесності показав йому, що полон гніздиться у тяжкому сні розуму, в неуцтві людей, у чуттєвому рабстві. Учитель збагнув, що його Заповіт миттю стане основою для нової релігії, тому й попередив — не вірити тим, хто вказує, що «Христос тут або там». Потік псевдохристиянства, що так хутко був запущений лжеапостолами в духовне поле земних жителів, деформував Благу Вість, перекрутив її, поглинув навалою нахабних проповідників та апологетів.
Рішення Сина Божого було на диво просте і абсолютне: подарувати людям свій геном, прилучити жителів Землі до Божественного Життя. ЄВХАРИСТІЯ буквально й означає — ЖИТТЯ ХРИСТА. Не символічне прийняття причастя — вина та хліба, а реальне введення запліднюючої живої частки Батька Небесного в організм антропосфери. Період вагітності Матері-Землі тривав довго: майже два тисячоліття! Проте що означають ці тяжкі роки кривавої земної історії, коли мова йде про визволення прадавніх безсмертних титанів-людей із задушливого місячного та сонячного полону.
Браття мої, Діти Христа!
Не поспішайте обурюватися та критикувати. Спробуйте збагнути. Досвід віків уже показав, що рішення долі Планети й Людини в умовах відомого нам строю речей та законів вивченої природи — відсутнє.
Навпаки: кожний наступний крок — усе глибше падіння в апокаліптичну яму псевдобуття, а пізніше — небуття. Це те, що Христос назвав «пітьмою зовнішньою».
Формула «пітьма зовнішня» пояснює феномен Місяця й Сонця. Коли відбулося падіння Первісного Уранічного Буття, і невмирущі Титани були заражені космічними вірусами зовнішнього чуття та зовнішнього думання, внутрішня духочутливість та внутрішня мудрість згасли, цілісне буття розпалося, сукупне чуття стало Місяцем, сукупний розум — Сонцем. Давні волхви та мудреці знали тайну нашого падіння, тому й залишили спогади про «творення» Світу з Космічної Людини — Пуруші, Іміра, Озіріса.
Людина так здрібніла порівняно зі своєю колишньою потугою, що вона практично не здатна осягнути визволення. Вона віддає перевагу пристосуванню до умов тюремності, шукаючи можливостей псевдобуття за рахунок залишкової енергії, консервованої в корисних копалинах, в тканині флори або в динаміці стихій.
Творячи техноеволюцію, ми незабаром можемо повністю опинитися за межею, звідки шляху нема до Першосвіту, до Джерела Життя.
Відкриваючи Тайну Христа, я вказую такий шлях. Пуста церковна віра себе вичерпала і дискредитувала. Вернутися до Отчого Дому неможливо ні молитвами, ні покаяннями, ні сварками міжконфесійними, ні нагромадженням арсеналів агресії, ні знищенням цих арсеналів. Мораль і етика теж не допоможуть. Знання гусінню законів аеродинаміки не допоможе їй стати крилатою істотою — метеликом. У гусені повинен бути й розвинутися геном метелика.
За велінням Христа вісім учнів, три учениці та Мати Сина Божого передали Дарунок Вічного Життя сонцепоклонним племенам, які населяли чарівний край між Дніпром і Дунаєм.
Тяжким був шлях. Ми звідали бурі, напади морських розбійників, спеку і холод, нестатки їжі та води. Проте допомога лицарів хортицьких — царських скіфів — та віра в Учителя, який не покидав нас ні вдень ні вночі, здолали всі перешкоди, і ми дісталися острова Хора-Сонця. Там довелося зимувати. Ми повідомили мудрецям-характерникам Рішення Христа, оповіли про трагедію на Голгофі. Перед тим, як попливти далі Славутою на північ, апостоли випили побратимську чашу з лицарями, передавши зерно безсмертя воям тієї землі, де з'явився Син Зоряної Безмірності.
Навесні, коли могутні води Славути зірвали з грудей своїх крижаний панцир, сталося непередбачене: Іван — Син Грому з братом своїм вирішили залишити нас і повернутися до Малої Азії. Прощальна розмова відбулася під зоряним небом, наодинці. Тяжко зітхаючи, ніби тамуючи хвилювання й сумніви, наймолодший апостол сказав:
— Андрію, я довго вагався, думав… Мені незрозуміле твоє рішення…
— Це не моє рішення, Іване.
— Ти наказуєш, ти ведеш — отже, твоє.
— Але ж ти чув, що сказав Учитель? Він звелів мені передати вам свою волю…
— Слово, промовлене тобою, Андрію, стало вже твоєю волею. Ти так зрозумів Голос Святого Духу. Я — інакше. Те, що задумав ти — вікове перебування в пустелі, доки проросте саджанець Учителя, — неприйнятне для мого серця. Моя душа неспроможна чекати впродовж віків. Ти чув, що промовив Єшуа про мене: перебуде, доки я прийду. Отже я таки діждуся Приходу улюбленого Учителя ще в житті. І маю цю Радісну Вість передавати людям Ойкумени!..
— Що ж, Іване, — сумно сказав я, — перебувай, доки прийде наш Улюблений до тебе. До нас Він давно прийшов. І вже на віки вічні. Нам не треба чекати Його Приходу, бо йдемо з ним щоденно до Батька Небесного… А потім — ти забуваєш, що у Бога один день, як тисячу літ, і навпаки… Хто скаже, коли сяйне над нами Небесна Блискавиця?
— Радісна Вість повинна звучати над світом, — вперто мовив Іван, дивлячись на зоряне дивоколо. — Навіть камені хай кажуть про подвиг Сина Людського. Зорі хай співають пісню про Слово Боже, яке стало плоттю. Слава Христова хай лине від оселі до оселі. А ти волієш чекати, доки виростуть якісь особливі душі, здатні повністю осягнути Місію Сина Людського!
— Посланцеві Неба потрібна не слава, — заперечив я йому, — а могутні птахи, здатні полетіти з Ним у Божу Оселю, щоб утвердити Нову Землю й Нове Небо. А для цього потрібне вікове терпіння і відчуття марності слави…
Так ми й не домовилися ні до чого з Іваном. Ми спорядили його в зворотну путь, давши надійний захист.
Старий характерник, дізнавшись про нашу розлуку, скрушно похитав головою. Трохи помовчавши, розважливо сказав:
— Лише юні етноси та марнолюбні душі жадають негайної слави. Слава — то свідоцтво малоліття. Зрілий муж полишає бучність проявлень, палаци й храми. Він іде в самоту й таємничість. Все велике й справжнє
