Альтернативна Еволюція - Олександр Павлович Бердник
Байдак відпливав на світанні. Біля щогли стояла Маруся з Дитям, пригортаючи його до грудей, а на прегарній голівці Діви красувався барвистий вінок з весняних квітів, ніби останнє прощання рідного краю. Охоронці, вбрані у шати простих купців (так було вирішено Радою Мудреців), оточували її мовчазним колом, дивлячись на кам'янисті береги Хортиці, куди вони (все може бути) і не зможуть вернутися, якщо доля не буде ласкава…
Біля води зібрався гурт мудреців-характерників, а за ними — лави лицарів при повному озброєнні. На списах майорять багряні короговки, вбирають око соковитими барвами строї — плащі й шаровари, іскряться самоцвіти на сагайдаках та піхвах мечів.
— Бачиш, синку, — шепоче Маруся, — все військо вийшло тебе проводжати…
Мовчить хлопчик, замислився. Погляд — десь у далині. Здається, він і не бачить нікого перед собою.
Старий характерник підняв руку, голос його луною прокотився понад водами Славути:
— Любий сину! Рідний Край вічно чекатиме тебе. Повертайся з побідою! Хортиця — вічна твоя твердиня. А щезне на землі — в Дивоколі повстане ще могутніша! Повертайся, синку, і бережи матінку свою…
Зненацька з-за обрію викотилося сонце, багряним оком глянуло на світ, бризнуло променями на вируючий потік ріки. Кривава дорога пролягла по водах Славути, і тим шляхом відпливав байдак.
Мовчав Івасик, ні слова не мовив на прощання друзям своїм — лицарям, і в тривожному серці старого мудреця вже малювалася страхітлива доля Зоряної Дитини. Знаки прощання були суворі й нещадні. В світі відсутня сила, здатна відвернути те, що мало статися…
Хлюпотить хвиля, у тугих вітрилах співає вітер, сонце встає у видноколі повносило, пломенисто, урочисто. Сум від прощання розвіявся, Івасик захоплено дивиться на круті береги, на розкішні заплави, на хмари крикливих чайок, що кружляють над водами.
Один з охоронців, молодий співець, вийняв з торби гусла, на-ладував і, поклавши їх на коліна, торкнувся пальцями струн. Чарівні згуки прокотилися над рікою. Маруся усміхнулася, торкнулася рукою до юнакового плеча.
— Гарно вирішив, хлопче. Розвій нашу тугу. Заспівай на щастя мені й синові думу…
— Яку ж тобі?
— Яку серце підкаже…
— Тоді я заспіваю про долю. А хлопці підтягнуть…
Співець з силою вдарив по струнах. Зойкнули гусла, ніби ранений птах. А потім пальці юнакові забігали, замайоріли в повітрі, наче крила горлиць. Зарокотали, задзвеніли, затужили ніжні, зладовані переливи мелодії. І, вплітаючись в музику, залунали щирі слова:
— Браття мої! Друзі мої! Стежки-дороги стеле-вистелює кожному дівчина-доля… Руки її, ноги її — Сила стокрила, і горе стозоре, І смертонька люта, і воля у чистому полі… Хочеш — іди! Хочеш — сиди! Та не втечеш, не надійся, бо доля таки тебе стріне-зустріне, Як собі знаєш — жди чи не жди, А заспіває вона тобі пісню свою журавлину! Тільки хороброму скаже вона: — Любе ладо! Я тобі рада, буду з тобою довіку! А боягуза вона обмина: То вже не доля — бур'ян серед поля на стежці того чоловіка! Браття мої! Други мої! Див ясноокий з Поля Високого кличе нас до походу! Гусли мої, віщії струни мої Долю велику, стозору прохають козацького роду! Хто зберігає душу свою — Тому навіки і ріки, і море і гори закриють таємні дороги… Хто за Родину загине в бою — Піде до Рада, до Лади і Слави, в світлицю Великого Бога!Івасик поворушився, ніби прокидаючись із забуття, торкнувся до материної щоки.
— Мамцю, ти чуєш?
— Тобі до серця? — розчулено перепитав співець.
— Я ніколи не забуду цієї пісні, — серйозно мовив хлопчик. — Мені здалося… ніби Тато з Неба проспівав її…
Охоронці переглядаються з Марусею, мовчать, відчуваючи, що Івасик не випадково промовив такі слова…
Допливши до лиману, охоронці зупинили байдак на затишному острівці поміж заростями очерету. Старший лицар Галабан заборонив розводити багаття, пояснивши, що віднині вони пливтимуть мимо грецьких поселень, тому краще не привертати до себе уваги. Та й морські розбійники не гребують нападом на купецькі байдаки, і хоч гурт козацький може за себе постояти, та краще обійтися без бою. Так звелів старий характерник.
Пополуднували в'яленою рибою та сухарями, запиваючи славутинською водою.
— Напивайтеся солодкої води, — сказав Галабан, — бо незабаром Чурне Море, а в ньому вода вельми солона. Будемо пити з барила.
— А що таке море? — пошепки запитав Івась у матері.
— Старі люди оповідали, що море — то велика, велика вода, без кінця й краю. І я, синочку, не бувала біля моря. Це хіба козаки краще знають…
— А чому Чурне Море? — допитувався хлопчик.
— Чури — наші діди й прабаби, — озвався старший лицар. — А Чурне Море тому так назвали, що воно з правіку наше. Усюди на його берегах живе наша родина. Нині вже й чужаки поселяються, та все таки, було воно Чурним — таким і буде…
Сутінки впали на виднокрай. Сонце сіло за чорну-пречорну хмару. Галабан глянув на обрій, скрушно похитав головою.
— Буде гроза. І буря, — зітхнув він. — Та все ж треба рушати. Може, це й краще, непомітно пройдемо мимо грецької сторожі. Ось тільки хлоп'я… чи не злякається?
— Я? —
