Альтернативна Еволюція - Олександр Павлович Бердник
— Де? — дивувалися вони.
— Вгорі. Таке гарне. Що то?
— Зорі, Івасику.
— Що таке — зорі?
— Божі очі. То Бог дивиться на землю, щоб вона щаслива була.
— Хто такий Бог? — допитувався Івась.
— Наш Небесний Батенько.
— І мій?
— Аякже. Твоя мама казала, що ти прилетів з Неба. Отож тебе й послав Небесний Батенько…
Замовкає хлопчик, радіє. А вдома запитує маму:
— Хлопці бабині казали, що я прилетів з Неба. Так було, мамусько?
— Правда, синочку, — ласкаво каже Маруся. — Спочатку майнула зоря у небі, а потім я знайшла тебе поміж квітками…
— То Батенько з Неба послав мене до Тебе?
— Еге ж. Куди ж іще? Він знав, куди тебе послати.
— А навіщо?
— Про те будеш знати, як виростеш…
— А чом Батенько не приходить до мене?
— Він усюди з тобою, синку, — обережно промовляє Маруся, хвилюючись від несподіваних запитань сина. — Сонечко сходить — то його око. Зорі сяють в Дивоколі — то він дивиться, щоб лихо не підкралося до любої дитини. Квіти розквітають, то він дарує тобі та іншим діткам красу свого серця… Птахи в небі — його вісники, козаки — його воїни. Славута котить хвилі до моря — то його щедрість… Прислухайся, Івасику, і ти почуєш його тихий Голос.
— Добре, мамо, — щасливо шепоче син. — Я слухатиму… Я почую голос Тата…
Помовчавши трохи, хлопчик знову смикає маму за рукав.
— А я повернуся додому?
— Повернешся, синочку. Як тільки покличе Тато з Неба, так і повернешся…
— Я й тебе заберу, — радіє Івасик. — Без тебе не полечу.
— Добре, мій любий. Як же я без тебе? Будемо вкупі…
— Розкажи мені казку. Таку, в якій вертаються додому. Маруся замислюється, а потім гладить хлопчика по голівці.
— Добре, Івасику. Я оповім тобі про Івасика-Телесика. Про хлопчика з таким іменем, як у тебе… Слухай уважно…
Жили-були дідо й баба. Його звали Родом, а її Ладою. І не було у них діток. Та одного разу вони збирали гриби у лісі, і знайшли на галявині дерев'яну колисочку, а в ній гарненького хлопчика. Зраділи, взяли до себе. І став їм той хлопчик за сина. Назвали найду Івасиком-Телесиком.
Ось виріс Івасик, змайстрував собі човника і виплив на течію ріки ловити рибу. А мама Лада наварить хлопчику їстоньки, вийде в полудень на берег і приспівує: «Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до берега, я тобі їстоньки принесла». Він чує голос матінки, припливе, поїсть, віддасть спійману рибку і знову ловить…
Побачила теє зла зміюка, вирішила заманити хлопчика до себе. Вийшла на берег, гукає хрипким голосом: «Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до берега, я тобі їстоньки принесла».
Івасик прислухався, та й каже: «Це не моя мама. Не попливу».
Бачить зміюка, що не обманить хлопчика, біжить до коваля, просить викувати такий голос, як у Івасикової матері. Коваль і викував…
— Ой, — дивується синок, — а навіщо ж він теє зробив?
— Обман, — пояснює Маруся. — Він же не відає, нащо те потрібно. Хочеш гарний голос — я тобі зроблю. Іноді зло уміє так чинити, що й не розбереш, що воно таке. А схаменешся — потім пізно. Слухай же далі… Викував коваль голос, а зміюка й заспівала солодко та тонесенько, викликаючи Івасика. Він і поплив та й попав у лапи зміюки. Звеліла вона розпалити піч, залишила хлопчика молодій зміївні, щоб та засмажила його, а сама пішла кликати гостей — інших зміїв та ящурів. Піч палає, гоготить, а зміївна підставила дерев'яну лопату та й каже: «Сідай». Телесик поклав руку на лопату і мовить: «Ось так?» «Не так». «А як? Покажи». Зміївна й сіла на лопату, а Івасик схопив за держак та й укинув потвору до печі. Та й закрив заслінкою… А сам вискочив з хати і поліз на дерево вікове. Тим часом вернулася змія з гостями, витягла печеню. Побенкетували вони, радіють. Змія качається по траві, співає: «Покочуся, повалюся, Івасикового м'ясця наївшись». А він з дерева каже: «Покотися, повалися, зміїного м'ясця наївшись». Змія глип, — а хлопчик на дереві. Вона кинулася, від злості почала гризти стовбур. А гості й собі помагають гризти. Хитається дерево. Злякався Івасик, що знову попаде в лапи зміюки.
Коли бачить — летять понад деревом лебеді, гарні, білі. Він і благає їх: «Гуси-лебедята, візьміть мене на свої крилята, та понесіть до матінки й батенька». Лебеді мовлять з неба: «Хай тебе задні візьмуть». Летять ще одні лебеді. І ті кажуть: «Хай тебе заднє лебедятко візьме». Летить біле лебедятко, саме-самісіньке, втомлене, змучене. Він благає його: «Рідне лебедятко, візьми мене на крилятко, бо зла зміюка скоро схопить мене!» Лебедятко й послухалося, взяло хлопчика на крила, та й однесло до Рода й Лади. А тепер живуть вони разом — щасливо й мирно…
Івасик щасливо сміється, скаче на руках мами.
— І я буду так, як те лебедятко! Я не дам діток на їжу зміюці.
— Гарно, синку, гарно, — шепоче Маруся і витирає сльозу розчулення. — Так і буде. Ти для цього й прийшов на землю. Мій лебедю рідний! Моя небесно пташино…
* * *Інколи характерники забирали Марусю разом з сином на Хортицю, і тоді вони були свідками таємничих подій: мудреці проходили крізь скелю на виду у всіх, вільно йшли по воді, вступали в буйне багаття без шкоди для тіла. Дівчина жахалася, дивувалася, а хлопчик захоплено сміявся, плескав у долоні, сам поривався до старих характерників, щоб повторити їхні подвиги. Маруся ледве встигала стримувати його, а мудреці тільки усміхалися в бороди. Та коли минуло Івасику три роки, старий характерник сказав:
— Нині — іспит для сина. Не тримай його. Рука Бога-Рода над ним.
Коло мудреців зібралося на березі Славути. Сонце схилялося до заходу, води — спокійні, умиротворені прослали червону
