Альтернативна Еволюція - Олександр Павлович Бердник

class="book">Вона стала на коліна, обережно розгорнула сповиток, залишила дитя біля ніг характерників. Вони взялися за руки і, підвівши погляди в Зоряне Дивоколо, заспівали заворожуючу пісню з дивними словами. — Як нависне смуток та недуга І безсилі думи чи слова, Нас рятує із тяжкої туги Таємнича Радість Світова… І не вкажеш, де її Оселя, Не назвеш — ось тут Вона чи там, Бо неждано серце нам веселить І дарує любощі світам! То Вона у Материнськім Слові, То у дивній тиші вечорів, То в ласкавім шепоті діброви Чи у тайні небувалих снів… В сяйві зір її ласкаві Очі, У дитячім гомоні й піснях, Звідусюди Дух її пророчий Кличе нас на той Єдиний Шлях, Де нема печалі, ані муки, Де щезає лихо та війна, Де нема розлуки чи розпуки, Де панує лиш Вона Одна…

Маруся задихнулася від хвилювання. Правду, правду співають святі люди. Бо і для неї неждано-негадано сяйнула Радість з таємничого Дивокола променистою зіркою, а потім стала ріднесеньким Дитям, поза яким уже немає світу, нема родини, нема життя. Таємнича Радість Світова… Як гарно!..

Івасик лежав з розплющеними очима, але не ворушився, незмигно дивлячись у зоряну глибінь. Зненацька над ним замерехтіло райдужне світло, ніби прозорі небесні птахи вимахували у просторі іскристими крилами. Довкола поплив ніжний запах квітів і Маруся почула (чи їй здалося?) ласкаві, але владні Слова з Неба:

— Пора Останнього Бою, Воїни Бога!

Характерники одностайно підняли руки до зірок. Найстаріший урочисто сказав:

— Ми чекаємо Твого Слова, Отче!

— Посилаю Сина Свого душам блукаючим. Небесний Щит Йому — Моя Воля. Земним щитом має стати ваша любов і мудрість. Рішинець долі земної Яви — у Серці Сина. Пам'ятайте, діти Мої!

На чолі Івасика спалахнула блакитна Зоря, як у той вечір, коли він з'явився біля квітника Марусиного. А з мерехтіння райдужного вирізьбилися вогнисті образи і попливли над Дитям: пульсуюче серце, полум'яний меч і орел з розпростертими крилами. Серце лягло на груди сина і поглинулось тілом Івася, а меч з орлом опустилися обабіч плечей.

— Серце Дитини. Меч Воїна. Крила Орла, — прошепотів старий характерник. — Такий Заповіт Бога-Рода для русинського Краю…

Він перший опустився на коліна біля хлопчика. Потім всі інші. Взявшись за руки, оточили Зоряне Дитя нерушимим кільцем.

— Ти чула, Діво? — запитав старий характерник.

— Чула, — шепнула Діва, тамуючи сльози розчулення й радості.

— Віднині Хортиця — щит і оселя Божого Сина. Доглядай дитя, як суджена мати, а ми приготуємо для нього все, що звелів наш Вітець…

* * * Ближче від найближчого Вітчизна. Ось Вона — лиш досить нахилиться… Над віками плач розносять тризни, Плач над тим, що відкрива темницю! Найдивніші мрії — всі із Лона Виростають грозами і снами, Потойбічні Духу ніжні крона Кореняться там, поміж кістками… О ті кості! Усмішка грайлива Вічного космічного потоку. Понад ними розквітає диво — Вічний Сад, а в нім — дитячі кроки… Найбуйніші серця поривання — То зерно Матусі всеосяжне, То любов її, святе кохання, Що його дала синам відважним! Вічноюна Гея! Діва-Мати! Дай нам сили й моці для польоту, Все збагнуть, знайти і подолати, І обмани шляху побороти! Знаєм добре: дерево квітує, Доки в надрах Геї корневище. І воно плодами бенкетує У промінні Сонця якнайвище!..

Вернувшись із в'язниці в п'ятдесят п'ятому році додому, я на перших порах розгубився, не відаючи — що робити. Все, що відклалося в серці, пам'яті, свідомості, в почуттях, на кожному кроці входило в протиріччя з діями, думками, словами, вчинками довколишніх людей, традицій, інституцій, звичаїв. Що б я не планував робити, перед очима одразу ж спалахував Образ Божої Матері, що поволі йде мимо відчинених вікон світових бараків, де в буйному гульбищі бенкетують, веселяться, лаються, лютують, б'ються народи, племена, партії, банди, об'єднання, церкви, секти. Я знав, що Вона кожної миті дивиться в моє серце і чекає, що я покладу в її долоню, який плід своїх мрій та вчинків. Такий стан вічного само-іспиту був нестерпно тяжкий, я відчував, що іншим зі мною незатишно, незручно, що люди прагнуть забуття й спокою, а не чатування в той час, коли хочеться спати. Формувався стан самотності, а з ним і негативна оцінка буття, як такого. Здавалося, що цей світ хтось сотворив для глуму, для іронії, для насмішки і жорстокої забави. Це ще більше спонукало до далекосяжної мрії, яка ставала пензлем для малювання в думці полотна грядущого світу — зладованого, радісного, щасливого, лагідного. На папір лягали болісні рядки віршів:

Розбить би навіки прісний, Блідий відбиток Світу, Кинуть у простір пісню, Сонцем весняним зігріту, Щоб задзвеніли струни Напнутого чекання, Щоб