Альтернативна Еволюція - Олександр Павлович Бердник
Юрбу ніби підмінили. Люди гримнули величальну. Парубки підскочили до Марусі, підняли її високо в повітря разом з дитям. Вона усміхалася — щасливо й розгублено.
Сивий лицар підняв руку і владно сказав, коли крики затихли:
— Добре, що так сталося! Добре, що Мати Лада змусила вас отямитися! А якби не приїхали ми? Отож пам'ятайте, русичі, що Бог-Род подарував нам розум не для того, щоб діяти дурощі на кожному кроці. Не можемо залишити Зоряного Сина напризволяще. Ми заберемо Марусю і Дитя на Хортицю. Там вони будуть в безпеці, там характерники вирішать подальшу долю Божого Посланця!
Юрба розгублено замовкла. Але заперечити не посмів ніхто.
* * * Чайки над грізним порогом Криками крають тишу… Хвилі, хвилі стогорі Небо на грудях колишуть… Що ви прохаєте, птахи, В неба, в порогів, у мене, Нащо літати над жахом — Виром скажено-зеленим? Маєте все, що вам треба — Дику стихію буремну, Крила могутні і небо, — Просите їжу нікчемну… Не проміняйте на марність Радісне серце пташине! Кидайте берег примарний, Линьте у небо стосинє!..Основний гурт лицарів їхав правобережними шляхами та путівцями понад берегами Славути, інколи зупиняючись і очікуючи в тому чи іншому городищі, доки байдак з отаманом Горою, вартою та Марусею з дитям щасливо допливав до місця зустрічі.
Тоді козаки запалювали вогнище на березі, виставляли дозорних і варили в мідному казані густу запахущу кашу. Маруся, загорнувшись у теплу свитину, разом з сином сідала в козацьке коло і зачаровано слухала захоплюючі оповіді про походи, про бої з лихими напасниками, про подвиги лицарські, про далекі краї та народи.
Хлопчик, ніби дорослий, не змигнувши оком, дивився на танець полум'яних язиків, на іскри, що веселими потоками рвалися в нічне дивоколо. Самоцвіти внизу, самоцвіти вгорі, — які образи відкладалися в дитячій свідомості?
Чи, може, для нього вся містерія земної мандрівки була тільки малесенькою часткою вічних польотів у Безмежному Царстві Батька?
Лицарі теж, мов діти, заворожено милувалися вічним дивом — багаттям і вливали до тієї світоносної ріки вогняний струмінь бойової пісні:
— Прийди, прийди, Роде, прийди, прийди, Ладо, Та зберемо воїв, та почнемо Раду! Гей, відважні вої, ворог за горою! Ярі воєводи, де ваші герої? Гук, гук! В небі крук Здобичі пильнує! А я лук Взяв до рук Та стрілу готую! Вороги До ноги Будуть всі побиті! А стрільці-молодці Мед і пиво пити! Хто нам любе ладо — воєм наречеться! Хто боїться герцю — боягузом зветься! Вої, поспішайте в бойову дорогу, Нені наші й лади, ждіте перемоги! Гук, гук! В небі крук Здобичі пильнує! А я лук взяв до рук Та стрілу готую! Вороги до ноги Будуть всі побиті! А стрільці-молодці Мед і пиво пити!Марусі здавалося, ніби склепіння Дивокола розкривається, і чиясь незрима Рука ніжно торкається її чола, гладить косу, а тепла хвиля нетутешньої любові струменить крізь серце, щемким леготом пашить на щоках. Мабуть, і Дитя відчуло подих Тайни, бо тісно пригорнулося до матері, обняло рученятами її шию і завмерло, щасливо заплющивши очі…
Тим часом каша умліла, лоскочучи нюх лицарям. Всі дістали Дерев'яні ложки, вручили таку ж Марусині, і почалася трапеза під поглядом вічного Дива.
Івасик поворушився, заплямкав губами. Отаман Гора завважив те, усміхнувся.
— Лицар просить каші. Зважай на те, Марусю…
— Рано йому ще, — несміливо заперечила дівчина.
— Звідки відаєш? Божому Синові видніше, — чи то жартома чи серйозно одвітив отаман.
Маруся постудила кашу в ложці, піднесла хлопчикові. Він сьорбнув, плямкнув, вдоволено замугикав, стрибаючи на руках матері.
— Ого! — радісно загомоніли лицарі. — Козак росте! Знацця, й на небі кашу варять? Атож! Козаки, що впали в герці, прямують до Бога-Рода! Мабуть, навчили й Отця Найвищого готувати лицарську їжу!
Так, в жартах і веселощах, під звуки пісень та гомін хвиль славутинських, під надійним захистом хортицьких воїв, пливло Зоряне Дитя з Матір'ю Судженою до заповітних порогів.
А коли завирував потік під днищем байдака, коли замиготіли гострі камені обабіч бортів, і в повітрі встала хмара водяних бризок, виграючи на сонці веселками-райдугами, Маруся тривожно запитала отамана Гору:
— Може, краще зійти мені з хлопчиком на берег? Мені боязно! Не дай Боже, трапиться нещастя…
— Ти гадаєш, Боже Дитя не має захисту того, хто послав його? — з подивом запитав отаман Гора. Прозорі очі лицаря дивилися на Марусю по-дитячому довірливо й вимогливо. — Ти ж сама знаєш, що не торкнеться його ніщо зле, доки…
— Доки? — майже нечутно озвалася дівчина. — Доки що?..
— Доки не здійсниться воля Рода-Бога, — твердо мовив лицар,
— Він ще
