Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

холодної та гарячої води і водовідведення («споживач несе відповідальність згідно із законодавством і цим договором за: 1) недотримання вимог нормативно-правових актів у сфері житлово-комунальних послуг; 2) несвоєчасне внесення платежів за послуги шляхом сплати пені; 3) втручання у роботу засобів обліку води і теплової енергії; 4) порушення зобов’язань, установлених законодавством і цим договором»). Відповідач вважав, що ці законодавчі положення виключають застосування до спірних правовідносин ч. 1 ст. 625 ЦК. У рішенні суду першої інстанції було зазначено, що суд вважає, що, оскільки переліченими вище нормативно-правовими актами передбачена інша відповідальність сторін у правовідносинах з наданням послуг централізованого опалення, застосування ч. 2 ст. 625 ЦК, яка передбачає індексацію заборгованості за грошовим зобов’язанням і сплату боржником трьох процентів річних від суми заборгованості, не можна визнати обґрунтованим. Словами «суд вважає» проблема була виведена із сфери інтелектуальної у сферу вольову. Воля замінила інтелект і зробила його зайвим. У теорії права ця ситуація була відображена у визначенні тлумачення як «складного вольового процесу»[221]. Дійсно, сьогодні тлумачення є хоч і складним, але ж переважно вольовим процесом. Завдання ж полягає в тому, щоб перетворити цей процес в інтелектуальний.

Але ж такий підхід («суд вважає»), коли суд відмовляється пояснювати, у який саме спосіб, якими інтелектуальними шляхами він дійшов відповідного висновку, сьогодні має кваліфікуватись як відмова у правосудді. Сторона звертається до суду. Свої позовні вимоги чи заперечення на позов вона обґрунтовує посиланням на певне нормативне положення, а суд спростовує це обґрунтування тим, що він вважає, що це нормативне положення до спірних правовідносин не застосовується, а застосовується інше. Суд зобов’язаний пояснити, чому саме одна норма підлягає застосуванню, а інша — ні. Немає таких пояснень — немає і правосуддя. У даному випадку суд врахував норму, яка логічно закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги». Суд інтуїтивно відчував наявність у цьому законодавчому положенні норми, відповідно до якої споживач не несе іншої відповідальності, ніж та, що встановлена цим положенням. Але виявляти цю норму як окрему поряд з текстуально закріпленою в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» правовою нормою не став, бо він і не зміг би на рівні інтелекту, а не інтуїції, вирішити колізію між правовою нормою, яка логічно закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 названого Закону, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, і правовою нормою, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 625 ЦК.

Інший спосіб ігнорування висновку від протилежного у судовій практиці полягає у прямому запереченні бездоганного з точки зору логіки людського мислення факту, що за допомогою такого висновку виявляються правові норми. На підтвердження цієї думки можна послатись на опрацьовану судами правову позицію, згідно якої Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», не поширюється на правовідносини, в яких позикодавцем не є фінансова установа чи суб’єкт підприємницької діяльності—фізична особа, що отримала в силу прямої вказівки закону право надавати фінансові послуги. Уже преамбула цього Закону не давала підстави для такого висновку, не говорячи про інші, більш конкретні його положення. Так, ч. 3 ст. 5 названого Закону встановлює, що надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа. Звідси випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена у наведеному законодавчому положенні правова норма, згідно якої інші особи права надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів не мають. Це — повноцінна правова норма, що поширюється на відносини, у яких фінансові установи участі не беруть. Унаслідок наявності у нормативному положенні, що встановлює цю норму, слова «лише» вона здатна на рівних конкурувати з іншими правовими нормами. Отже, ч. 3 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює правову норму, яка забороняє будь-яким особам, крім тих, що названі у цій частині, надавати фінансові кредити, що є різновидом позики, за рахунок залучених коштів. Ураховуючи цю правову норму не можна стверджувати, що цей Закон не поширюється на відносини щодо надання позики юридичним особами, що не мають статусу фінансової установи, та суб’єктами підприємницької діяльності — фізичними особами, яким прямою вказівкою закону не надане право здійснювати підприємницьку діяльність на ринках фінансових послуг.

Подібно до викладеного із ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» («фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами-підприємцями») випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої інші особи (юридичні і фізичні) надавати фінансові послуги не вправі. Тут не стверджується, що ця правова норма обов’язково підлягає застосуванню у кожному конкретному випадку, але ж існування цієї правової норми не можна ігнорувати. Її треба враховувати і правильно вирішувати колізії між нею та іншими правовими нормами. Отже, і ця правова норма, що встановлена Законом «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», поширюється на відносини з участю будь-яких осіб, що не є фінансовими установами. Вона забороняє їм надавати фінансові послуги. Вирішення колізії між цією правовою нормою та іншими правовими нормами — це окрема проблема. Тут же поки що йдеться про те, що така правова норма існує. І з нею треба вміти працювати, а не ігнорувати її.

Таким чином, існує проблема виявлення і тлумачення правових норм, які текстуально в актах законодавства не закріплені, але логічно є наявними у змісті нормативних положень і виявляються при тлумаченні, зокрема за допомогою висновку від протилежного.

5. Без використання висновку від протилежного і без врахування особливостей правових норм, що виявляються при тлумаченні актів законодавства за допомогою цього висновку, не можна здійснювати професійне опрацювання положень нормативно-правових актів. Так, у розділі II Конституції України, присвяченому правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина, переважно зазначається на те, що відповідні права надаються кожному. Але відповідно до частини шостої ст. 43 Конституції «громадянам гарантується захист від незаконного звільнення», а згідно частини першої ст. 54 Конституції «громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з