ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо
Більшість із того, що відомо про аномальне функціонування свідомості, походить із ретроспективного аналізу, тобто виявлення, які чинники можуть спричинювати вже наявні психологічні розлади певної особи — способом, схожим із шерлокхолмсівськими стратегіями, тобто пошуку пояснення від наслідків до причин. Натомість я спробував розробити модель, сфокусовану на процесах, пов’язаних із розвитком симптомів психологічних розладів — таких, як фобія та параноя. Люди мотивовані шукати пояснень, коли розуміють, що певні їхні очікування від життя похитнулися. Вони намагаються знайти сенс у тому, що пішло не так, коли вони потерпіли поразку в академічній освіті, соціальних відносинах, підприємництві, спорті, сексі — залежно від важливості цих невдач для їхнього відчуття власної цілісності. Раціональний процес пошуку сенсу спотворюється когнітивними упередженнями, які зосереджують увагу на невідповідних аналізу поясненнях. Таким чином, надмірне використання пояснень, які фокусуються на «людях» як причинах певних реакцій, може спотворити пошук сенсу аж до розвитку симптомів, притаманних параноїдальному мисленню. Подібним чином пояснення, сфокусовані на «оточенні» як причині певних реакцій, можуть спотворити пошук сенсу до розвитку симптомів, притаманних фобіальному мисленню.
Цю нову модель когнітивних і соціальних засад «божевілля» у нормальних здорових людей було випробувано у наших контрольованих лабораторних експериментах. Ми з’ясували, наприклад, що патологічні симптоми у майже третини нормальних учасників можуть розвинутися через намагання виловити сенс незнаних джерел збудження[223]. Ми також продемонстрували, що студенти коледжу з хорошим слухом, яких піддали тимчасовій втраті слуху шляхом гіпнозу, скоро почали думати і діяти параноїдально, вірячи, що інші проявляли ворожість. Отже, невідчутне, але наявне порушення слуху в літніх людей може спричиняти розвиток параноїдальних розладів, яким можна запобігти чи які можна вилікувати за допомогою ліків для слуху, а не психотерапією чи ізоляцією у лікарнях.
Тому я наполягаю на тому, що зерно божевілля може прорости на будь-чиєму городі, і воно проростатиме відповідно до короткочасних психологічних збурень упродовж звичайного життя. Перемикання від обмежувальної класичної моделі психологічних розладів до моделі соціальної медицини заохочує пошук ситуативних причин індивідуальних і соціальних дисбалансів, а не обмеження пошуку виключно до голови хворого. Ми можемо краще запобігати божевіллю і патологіям психіки та лікувати, коли використовуватимемо фундаментальні знання когнітивних, соціальних і культурних процесів для розуміння механізмів, пов’язаних із трансформацією нормальної поведінки в патологічну.
НАВЧАТИ, ПРИМЕНШУЮЧИ СВОЮ ВЛАДУ
Усвідомивши легкість, з якою я став домінантною владною особою в Стенфордському в’язничному експерименті, я реструктурував мої методи викладання, щоб дати студентам більше повноважень і обмежити роль викладача до того, хто ділиться кваліфікаціями у своїй сфері, а не здійснює соціальний контроль. Я започаткував практику «вільного мікрофона» на початку заняття, коли студенти великих аудиторних лекцій можуть критикувати або робити особисті зауваження на будь-що з курсу. Це розвинулося в онлайн-версію дошки оголошень, де студентів заохочували вільно висловлюватися про позитивні й негативні аспекти курсу щодня впродовж семестру. Я також знизив рівень конкурентності за найвищі бали, не оцінюючи по кривій, а впровадивши абсолютні стандарти, які базувалися на критеріях опанування студентами матеріалу, на проходженні тестів разом із партнером по навчанню, а на деяких курсах — цілковито виключаючи оцінювання з процесу навчання[224].
ВПЛИВ СТЕНФОРДСЬКОГО В'ЯЗНИЧНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ НА ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ
Через рік після завершення Стенфордського в’язничного експерименту, 10 серпня 1972 року, я одружився з Кристиною Маслач у меморіальній церкві Стенфорда, де ми згодом, на нашу двадцяту річницю, поновили наші обітниці у присутності дітей. Ця героїня, моя дружина, глибоко і в неймовірний спосіб впливає на мене в усьому, що я роблю. Завдяки стосункам із нею я врятував ще один шматочок раю з пекла, яким був цей в’язничний експеримент.
Інша особиста зміна, яка постала через це невелике тижневе дослідження, полягала у тому, що я займався підтримкою базованих на дослідженнях суспільних змін, а також почав просувати в’язничну реформу та докладав зусиль для розширення доступу до основних висновків Стенфордського в’язничного експерименту. Розгляньмо їх детально.
МАКСИМІЗУЮЧИ КОРИСТЬ: ПРОПОВІДУВАННЯ СУСПІЛЬНОГО БЛАГА
Стенфордський в’язничний експеримент змінив моє життя з багатьох оглядів, але одна з найнесподіваніших змін була наслідком виступу у підкомісії Палати представників США. Раптом я змінив роль — від ученого-дослідника до захисника суспільних змін. На цих слуханнях в’язничної реформи у жовтні 1971 року підкомісія зажадала не лише аналізу, а й також рекомендацій до реформи. У моїй заяві у Звіті Конгресу я відкрито підтримав втручання Конгресу в структуру в’язниць задля покращення умов для в’язнів і працівників виправної системи[225].
Моя адвокація цього питання за великим рахунком зосередилася на підвищенні усвідомлення необхідності закінчити такий «соціальний експеримент», як в’язниця, бо, як показує рівень рецидивізму, він не є вдалим. Ми повинні знайти причини невдачі, провести глибший аналіз системи і запропонувати альтернативу позбавленню волі. Також ми повинні розбити спротив осмисленій реформі в’язниць. Моє друге свідчення перед підкомісією Конгресу (у вересні 1973 року), зосереджене на позбавленні волі неповнолітніх, просунуло мене далі на шляху суспільної адвокації. Я окреслив дев’ятнадцять окремих рекомендацій для поліпшення ставлення до засуджених неповнолітніх[226]. Я з радістю дізнався, що було затверджено декілька федеральних законів — частково під впливом мого свідчення. Сенатор Бірч Бай, який був на чолі цього розслідування, допоміг внести в закон правило про заборону поселення неповнолітніх під час попереднього затримання разом з дорослими з метою запобігання насильству. Стенфордський в’язничний експеримент, власне, був про насильство щодо неповнолітніх протягом досудового позбавлення волі. (Звісно, ми наплутали з проведенням слухань з умовно-дострокового звільнення, які в реальному житті мають місце лише після суду і виголошення вироку.)
Я зрозумів сильний юридичний вплив Стенфордського в’язничного експерименту під час участі у федеральному судовому процесі Спейн та ін. проти Прокуньєр та ін. (1973). В’язнів «Шістки з Сен-Квентіна» утримували в ізольованих одиночних камерах упродовж понад трьох років за підозрою участі у вбивстві охоронців і в’язнів-інформаторів під час спроби втечі Джорджа Джексона 21 серпня 1971 року. Як свідок-експерт я оглянув приміщення центру утримання максимального рівня безпеки Сен-Квентіна та декілька разів брав інтерв’ю в шести в’язнів. Підготовлена мною доповідь і дводенні свідчення в суді завершилися заявою, що всі ці в’язничні умови насильного, тривалого і невизначеного утримання в негуманних умовах становлять «жорстоке та надзвичайне покарання» і, відповідно, мають бути змінені. Суд дійшов такого самого рішення. До того ж я був
