Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська - Олександр Віталійович Красовицький

Про це повідомили у прес-центрі АТО.

«Сьогоднішній день позначився надзвичайно підступним кроком терористів. Вони взяли у полон людей, яких запросили до себе з метою перемовин. Три офіцери Збройних Сил України без зброї та з білим прапором прийшли на місце попередньої домовленості», — йдеться у повідомленні.

• У зоні АТО 17 серпня загинув командир 73-го морскього центру спеціального призначення капітан другого рангу Олексій Зінченко.

Про це повідомив голова Миколаївської ОДА Вадим Меріков.

«Засмучений звісткою про загибель Олексія Зінченка — командира очаківських морських піхотинців. Він бився на підступах до Донецька, де орудують російські терористи», — зазначив Меріков.

18 серпня 2014 року

• Максим Музика, Андрій Пальваль, Сергій Потєхін «Савур-Могила. Військові щоденники»

18 серпня. Виліт на Савур-Могилу. Виліт був зранку. Цього разу все відбувалося більш буденно, ніж перед виїздом під Горлівку. Всі були зосереджені. Майже без розмов. Наліпили жовтий скотч. Взяли зброю, повантажили речі. Зайвого не брали : нам сказали, що доведеться робити марш-кидок по сірій, а то й чорній зоні, оскільки вертольоти там не літають. Я дивився на дизель-генератор і думав, як ми будемо його тягти в руках(?!). Як потім з’ясувалося, йти не довелось — доставили прямо на місце. У вертоліт грузились «Лис», «Монах», «Сокіл», «Бродяга», «Бобер», «Славута», «Охотнік» і я. З нами летіли ще бійці, котрих я бачив уперше. Я сидів у хвості вертольота навпроти десантника, котрий виконував роль стрільця — сидів біля відчиненого ілюмінатора і контролював землю. Я теж уважно слідкував в ілюмінатор, скануючи поверхню. Чотири ока краще, ніж два. А раптом внизу з’явиться людина з ПЗРК або гранатометом? Я розумів, що шанс його побачити, а тим більше встигнути щось зробити, мізерний. Але коли ставка — життя, навіть сотими відсотка не варто нехтувати. Вертоліт з самого початку швидко летів у декількох метрах від землі, здіймаючись лише для того, щоб пролетіти чергову лісопосадку або лінію високовольтної передачі. Було схоже на захоплюючий атракціон і кіно одночасно (кіно називалося «Ландшафти за вікном, що швидко змінюються»). Щось типу 4Д. Інколи починався дощ і краплі, що залітали в ілюмінатор, потрапляли на обличчя і окуляри. Потім висихали під натиском теплого повітря. Інколи я переводив погляд на десантника. Він був спокійним і зосередженим. В думках я відмітив, що з товаришами по зброї нам пощастило. Я не слідкував за часом. Як це часто буває, коли щось робиш, забуваєш, коли почав. І, здається, це було завжди: що ти народився у вертольоті, летиш у ньому все життя і будеш летіти далі до самої старості... Але в якусь мить «Мі-8» сповільнив рух, зробив кілька маневрів і приземлився на галявині серед соснових насаджень. Це був перший випадок, коли я не лише злетів на вертольоті, але й приземлився. До цього я пару разів лише злітав і покидав борт з парашутом на висоті чотирьох кілометрів. 95 Ми вивантажились самі, викинули речі. Не всім атракціон приніс задоволення — кілька чоловік, що сиділи у хвості, попрощалися зі сніданком. Постраждав і мій рюкзак, його витирали вологими серветками. Ми перевантажилися на два «Урали». Сіли в кузов і розвернулися по периметру. Одна людина дивиться вперед, дві — назад, решта — вправо і вліво з автоматами напоготові. Я не знав, де ми точно знаходимося, а запитати — розуму не вистачило. Вертоліт далі не летить: навколо — окопи і траншеї. Здавалося, ми вже на краю підконтрольної території, далі — територія бойових дій. Тому приготувався, знявши зброю із запобіжника. Спочатку «Лис» зробив мені зауваження, потім — хтось із десантників. Довелось повернути на запобіжник. Далі, коли ми їхали повз поселення, я зрозумів, що вони були праві. Виходить, що ми пролетіли половину шляху, а потім тільки до Амвросіївки їхали кілька годин. І так, зброю у такому випадку було правильно тримати на запобіжнику, залишаючись при цьому в режимі спостереження — місця там були неспокійні. Деколи нам махали діти або молоді хлопці з «дев’ятки», що проїжджала назустріч, розгортали (а потім ховали) український прапор. Але більшість дорослих місцевих дивилися вовком або відверталися, коли ми проїжджали.

В кузові зі мною були «Монах» і «Лис», решта — бійці інших підрозділів. Тоді я не запам’ятовував і не з’ясовував, хто з них хто. Лиш потім, через декілька місяців, читаючи статтю на «цензорі», зрозумів, що молодий світловолосий парубок з відкритою посмішкою, що їхав з нами, — це десантник Кандела, котрий загинув наступного дня.

Вечір і ніч На вертоліт ми вантажилися зранку, а на меморіалі Савур-Могила, на майданчику збоку від стели, були вже ближче до вечора. Як тільки встигли вивантажитися, вантажівки від’їхали, а нам сказали відійти з майданчика, не стояти натовпом на відкритій місцевості. Тут на майданчику також стояв на ободках посічений уламками «Урал» як відповідь на запитання, чому на самому меморіалі не можна тримати техніку. За сто метрів біля дороги стояла покинута, чи то поламана, чи підбита БМП. За п’ятдесят метрів від неї — згорілий кістяк ще однієї «бехи». Були там і залишки легкових машин. Під ногами валялися уламки різних розмірів. Від деяких мін залишилися хвостові частини, схожі на пірнач, така собі гетьманська булава... Над нами височіла стеля,побита вибухами. Вона продувалась наскрізь. Крізь діри було видно небо. Пам’ятник війні, постраждалий від війни. Сильне видовище, злегка пафосне. І земля, на якій він стояв, щедро полита кров’ю — ця висота відома тим, що на ній полягло багато солдат з різних армій. Все це наводило на серйозний лад, і ми швидко залишили майданчик, розійшлись по території. Потрібно було вибрати місця і окопатися. На Савур-Могилі на нас чекали наші товариші із 4-ї розвідроти: «Береза», «Рой» і, здається, «Рибак»... Не вистачало «Шмеля» — він був поранений за день перед цим, і його відвезли з гори на долину. Ще — Іса і бійці батальйону «Крим». Їх ми мали замінити, щоб вони могли поїхати в Петровське відпочити, поїсти нормально приготованої їжі, помитися. Старшим був полковник Гордійчук («Сумрак»). І був Темур Юлдашев («Тренер»), але не 98 пам’ятаю, чи він уже був, чи прибув з нами. Самі ми мали пробути там два-три дні, поки не прийде серйозне підкріплення із частин ЗСУ. Принаймні, так думали... Вже не пам’ятаю, де були «Марат» і луганські добровольці. Здається, на той момент вони вже були в Петровському. Разом з нами прибули десантники, сапери зі своїм обладнанням і