Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Свого часу прикметник «ґотський» (ґуте) став позначенням всього доброго взагалі (нім. gute, шв. god, англ. good). Так чи не слід би, по всьому, поступити з прикметником «російський», – у протилежному значенні, ясна річ? Тому й звертатимемося ми в наступному до російської історії – за чим прийдеться, та тільки – в жодному разі, – не за історичною правдою.

А тепер перейдемо до того, що відомо історії про Мазепу та його діяльність.

Він походив зі шляхетського польсько-українського роду з околиць Білої Церкви. Набув доброї освіти, навчаючись у Київській Академії, а потім в єзуїтській колегії у Варшаві. Потім перебував якийсь час при дворі Яна Казимєжа та був відряджений на королівський кошт для інженерної освіти – вивчення артилерійської справи. Жив довший час у Німеччині, Голандії, Франції та Італії. В цих країнах йому, як довіреній особі польського короля, доводилося перебувати й при дворах. Один іноземний відвідувач, провідуючи його вже в якості гетьмана, бачив у нього французькі та голандські газети. Він зібрав у себе значну бібліотеку, та використав інженерні знання для побудови у себе ливарні гармат.

Всі іноземці, що його бачили в один голос свідчать про його розлеглі знання, бездоганне володіння кількома мовами та уміння чітко і ясно висловлювати свої думки, нікому їх не нав’язуючи, а радше переконуючи логікою мислення. Провадив стриманий триб життя.

В усьому цьому він був прямою протилежністю свого принципала в подальшому – Пєтра I, пияки, розпусника та абсолютного невігласа, який робив монструальні помилки навіть пишучи рідною мовою та не мав зеленого поняття про будь-які інші мови.

Гетьманом він був обраний підчас невдалого Кримського походу Ґоліцина, та Костомаров твердить, що то було за добрий хабар Ґоліцину особисто. Але, нема сумніву, що з усіх можливих претендентів найбільш гідним був саме він. А хабар, – що ж хабар? Перейшовши під високу руку московського царя – без хабарів уже не проживеш: не Польща…

За роки гетьманування він не одного разу зустрічався з царем, та вони були в найліпших відносинах, але… Про що ж вони могли говорити між собою, – європейськи освічений гетьман і московське царське мурло?

* * *

Можна лише поспівчувати цій людині, високоосвіченому європейцеві, який силою свого службового становища вимушений був з року на рік спілкуватися з цим вічно п’яним московським недоумком. Важко твердити, що це могло йому з якогось боку подобатись.

Чи не найбільш, однак, неприємними були службові відносини з царем. Бо цей постійно п’яний придурок зчиняв метушню з будь-чого, та сипав наказами, одна половина яких могла протирічити другій. Характерним саме в цьому є початок війни зі шведами 1700. Коли його поплічник Авґуст II розпочав військові дії в Лівонії, цар видав указ малоросійському гетьманові – надіслати на допомогу союзникові козаків. Гетьман зібрав загін бажаючих та призначив командувати полтавського полковника Іскру. Не встигли їх спорядити, прибуває новий царський указ: іти самому гетьманові та вести 10 000 козаків. Не встиг гетьман вирушити з ними в дорогу, як його наганяє новий указ: сидіти всім на місці й нікуди не рипатись. Ну, що ж – не рипатись, так не рипатись. Гетьман розпускає військо, але тут прибуває новий указ – терміново відправити 12 000 козаків.

Навіть врівноважений гетьман цього не витримав, та написав російському командуючому Ґоловіну лист доволі цікавого змісту. Там він чемно натякає, що йому ліпше знаходитись з козаками стало при царському війську, де цар. Бо так, пише він: «І військо при гетьмані було би ладніше, і у випадках військових козаки показували би більше відваги». А втім, кінчає він, – де цареві забажається, там нехай і тримає.

Командувати козаками Мазепа призначив тоді свого небіжа, Обидовського. Якось діставшися Пскова, він із частиною козаків поспішив був до Нарви, але звідти росіяни вже розбіглися. Він повернувся до Пскова, де в лютому 1701 незабаром і помер.

Козаки, що верталися додому, в один голос жалілися на відсутність харчів, для них і для коней, припасів та одежі. На вороже ставлення до них у Росії. Отже, відносини не складалися з самого початку, і це незмірно дратувало лояльного гетьмана.

Але, ким же він був насправді, цей гетьман України, найбільш довговічний з усіх? – якого одні вважають «ізмєнніком царю», інші «прєдатєлем украінского народа», а треті – мало не символом української незалежності. Це був не Хмельницький і не Виговський, великих військових перемог він за собою не мав, та й не добивався; був людиною радше миролюбною. Але був, зате, добрим господарем та управителем; а ще був, це вже напевно, – блискучим дипломатом. А значить, що ж тут поробиш? – і блискучим інтриганом. Бо, попри всі доноси, які з таким задоволенням наводить Костомаров, – утримався на гетьманстві саме до того часу, який сам собі визначив. Сам при цьому, зауважимо особливо, – ні на кого ніби доносів не писав. Бо, певно, що їх тоді з охотою навів би той же Костомаров.

Все це свідчить, схоже, що він був тим, що колись називали більш-менш порядною людиною. А цього абсолютно, вичерпно досить, щоб пояснити його поведінку. Ним рухало не прагнення до незалежності України, бо воно й найменше не простежується з будь-чого попереднього, хоч він, зрозуміло, вітав би таку можливість. Та й не прагнення перейти на бік переможця, якого незаперечно вбачав у особі Карла, як про це нам весь час товче Н. Костомаров. Бо, вже тоді, коли він задекларував себе на боці шведського короля, – справи зовсім не виглядали аж такими райдужними, попри всю високу репутацію короля.

Він добре усвідомлював, що як гетьман України є історичною особою, та просто не міг залишитись на боці Пєтра. Визнав за краще полишити по собі добру пам’ять у цивілізовній Європі та стати «зрадником» в очах дикунської Москви, – ніж навпаки.

Тому, саме цей вибір він зробив би за будь-яких обставин. Поґотів – старою людиною, за пару років до смерті, наближення якої вже відчував.

Чи не найбільш характерною рисою двадцятирічного гетьманування Івана Мазепи стало, мабуть, систематичне використання українського козацтва – як «пушєчного мяса». Ми вживаємо тут цей суто російський термін, работорговий, як і ота «жівая сіла», – який в нормальних країнах не сприймається і не розуміється, як адекватний ситуації. Бо саме так і використовували їх нові покровителі. Для потреб російської агресії по всіх кутках світу.

Можна тут заперечити, що так само діяли