Аналітична історія України - Олександр Боргардт

У населення з обох боків Дніпра це викликає загальне обурення, – наче не бачили очі, що у тому Переяславі купували. Не бачили цього й очі пана гетьмана Брюховецького, та він, спекулюючи на народному невдоволенні, розраховує й на цьому щось для себе прихопити. Але, його розлючені прибічники теж користуються обставинами та убивають 1668 недолугого лівобережного гетьмана.

Так незворотньо здискредитували себе, здавалося би, обидві вирішальні сторони конфлікту: польська та московська. Залишається третя – турецька. Настає епоха Петра Дорошенка (1665–1676). В Чигирині збирається правобережна рада, яка обирає його гетьманом.

Він – людина з доброго козацького роду, перед ним його дід Михайло був гетьманом іще перед Хмельницьким; він сам працював із Виговським та недолугим Хмельницьким молодшим. Від Виговського ж перебрав державницьку концепцію незалежної України.

Він упорядкував адміністрацію та дав якісь полегшення народові, тим схиливши його на власний бік. Аби дещо унезалежнитись від впливу козацької старшини, він створює окреме військо з найманців, кількістю до 20 000, щоправда – піхоту, на польський зразок, для України то є деяка європейська новація, бо козак воює тільки кінно. Для війська потрібні гроші та він упорядковує фінанси, податки та митниці; добре.

Політичний союз із Туреччиною, «третьою силою», дозволяє й дещо прикартати кримських татарів, ображених союзом України з Москвою, в якому вони (й цілком слушно) вбачають загрозу для себе.

Спочатку все пішло наче добре. Коли підкріплена новим союзом Україна оголосила 1672 війну Польщі, спільними силами вдалося відвоювати Поділля, але його окупують турки, та полишають собі. А Дорошенко залишається при своїй Наддніпрянщині. Турки просто нехтують своїм, більш слабим союзником.

Тут ми зтикаємося з іншим типовим синдромом тогочасної української політики. Якби цей союз був реалізований раніше, за Виговського, а ще краще – за Хмельницького, він міг би стати дійсно плідним; тепер він збагатив лише Туреччину, яка теж не явила цим ґестом великої далекоглядності. Отже, знову – чухання потилиці.

А це й стало в очах людей певною дискредитацією нового союзника, а до справи ще прилучилася московська пропаганда, розпускаючи чутки що турки на Поділлі переробляють церкви на мечеті та повертають православних на іслам. Цього, звісно, ніколи не було. Турки деінде дійсно будували мечеті для власних потреб, та вони стоять у Барі та Кам’янці досі, але ж – не з церков. А до ісламу силою, – нікого й ніде не навертали.

Але, настрахане населення, якому невідомо те, що називають національною свідомістю, – легкодухо перекочовує масами на лівий берег до «єдиновірців», під майбутнє російське ярмо. А Дорошенко, що був слабкою людиною та жодним політиком, зрікається 1676 гетьманства на користь московського гетьмана Івана Самойловича. А потім і сам збігає на Московщину, отримавши за слухняність посаду царського воєводи у Вятці (1679–1682). Помер він 1698 у власному, подарованному царем «сєльцє Ярополча» десь під Москвою. Це останнє, враховуючи обставини, наводить на думку, що й він підчас гетьманства міг виконувати якісь таємні завдання московського хижака.

А взагалі, для таких, що й казати, краще та приємніше бути «ісправніком» на Московщині, ніж гетьманом в Україні…

Розпочинається довга та принизлива епоха малоросів.

* * *

Однак, що би там не було, а й Дорошенко не був останнім: об’явився ще раз Юрій Хмельницький. Він за цей час устиг із ченця вислужитись на архімандрита (певно – завдяки зв’язкам), але за незрівноваженістю духу, що закінчиться божевіллям, і там довго не просидів. Бо, насправді, чи не була вся ця історія з його викраденням та відвезенням до Москви («Я два тижні пробув у Москві») – виплодом хворої фантазії? – бо, навіщо ж було його таскати аж так далеко? Чи не можна було примусити на місці підписати все, що потрібно?

Зрікшись архімандритства він подається кудись козакувати, та потрапляє до татарського полону 1671; по цьому проводить шість довгих років у Істанбулі. Там його відкуповують турки, роблячи новим гетьманом рештків правобережної України (1677–1681). А в кінці самі ж за щось карають його на горло.

Історія часом дозволяє собі досить цікаві іронічні вибрики, походження яких важко пояснити, але так само важко буває їх не помітити.

Колись Рим починався з Ромула, а імперія – з Авґуста. Останнім же цезарем Риму, скинутим 476 Одоакером, – був саме Ромулус Авґуст. Так само сталося й тут: що почалося Хмельницьким, те на Хмельницькому ж і покінчилось.

На початку – трагедія, наприкінці – фарс.

Московський гетьман Іван Самойлович (1672–1687), якому Петро Дорошенко офіційно здав правобережну Україну (тепер, можна думати, й за московські гроші), був поповичем та сам учився на попа у Києво-Могилянській колегії. Але, збіг від свого призначення та подався козакувати, як і Юрій Хмельницький. Року 1668 бачимо його чернігівським полковником, а з 1669 – генеральним суддею: темпи службового просування – доволі високі. Це саме він, ставши гетьманом, потурбувався перевести українську церкву 1686 під московський патріархат. Він сприяв і укладенню того ж року так званого «Вічного миру» Москви з Польщею, який закріпив розділ України. Пройде менше століття, та Московщина так само поділить з іншими й саму Польщу.

Перед ним московським гетьманом був Дем’ян Многогрішний (1668–1672), попередник Самойловича на чернігівському полковництві. Та, видно, не надто бадьоро плясав під дудку царя. Може тому, що був людиною, як сам казав, – «простою та не навченою грамоті». От його хутенько замінили на спритного поповича. А самого, по тортурах та ув’язненні, – запроторили до Сибіру, де він і помер.

Кажуть, що хоч і був неписьменний, був рішучої вдачі, та встиг пересваритись з усіма. Хоча, найбільш цитований нами український історик і вважає, що: «Завдяки безоглядності Многогрішного Гетьманщина скінчила час Руїни і ввійшла в новий період миру і добробуту». Добро би так…

Саме ці клопоти, пов’язані з тим, «щоб возз’єднати всі землі, тривко зв’язати з Українською державою» (у складі Московщини), – ставляться у заслугу Самойловичу українськими істориками. Бо, розумієте, не можна ж тільки чорнити, треба ж і «виісківать положітєльноє». Роблячи вигляд, ніби Самойловичем не командував цар московський.

Але, не можуть уникнути того, що коли він вліз був до Чигирина, а звідти його виперли турки, то він «зрікся землі, а не народу». Як саме? – а вигнав, скільки подужав, українського населення на Лівобережжя, – пам’ятний у народі «Згін», про який і пісні складали.

Отже, занотуйте собі та запам’ятайте навіки: не російські царі були першими у депортаціях українського