Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Як бачимо, ще тоді Україна поділилася на схід та захід, та як би цьому не заперечували, а поділ з тих пір залишився.

В обличчі братовбивчої війни Юрій Хмельницький зрозумів, нарешті, що з нього не вийде не лише гетьмана, а й повноцінного громадянина, – на початку 1663 зрікається гетьманства та постригається у монахи. Внаслідок маємо відтоді дві України та два ж гетьманства. На чолі з Павлом Тетерею (1663–1665) на Правому березі, та Іваном Брюховецьким (1663–1668) на Лівому березі. Обидва були типовими кар’єристами та спритними політичними демагогами, обидва були непрямими родичами Хмельницького; тільки й різниці, що один тягнув руку польського короля, а другий – остаточне сміття, – руку московського царя.

Та, й це було ще далеко не все.

* * *

Діяльність гетьмана Івана Виговського стала світлою плямою на понурому тлі української історії, вичерпно показала, що Україна й після капітуляції 1654 могла протистояти Росії, та – не тільки. Прояви однодухість і єдність, могла би за допомогою сусідів своєчасно випалити і знищити оту ракову пухлину на тілі людства, яка виростала навкруги «Трєтьєго Ріма», розв’язавши тим наперед купу наступних проблем, які на наш час стали світовими. Він був політиком і стратегом непорівняно вищого рівня, ніж Хмельницький із його абсурдним заповітом, але… Не мав за собою достатньої кількості національно свідомих людей.

* * *

В цьому аспекті понад цікавим є ставлення до пам’ятників історичним особам. У підросійській або малоросійській Україні (української ми поки ще не мали задоволення бачити), як же охоче ставили пам’ятники Володимиру (а як же, обдарував нас дрімучим візантійським православ’ям!), Богдану Хмельницькому (а як же – відвоював Україну в Польщі для Росії!), Михайлові Грушевському (скромна людина – претендував всього на якусь там культурну автономію!). Але, нема, як не було, пам’ятників дійсно великим: Іванові Виговському, Пилипу Орлику, Симону Петлюрі, Дмитру Донцову, Степанові Бандері… От коли такі нарешті з’являться, та будуть не другорядними, а першими щодо отих, наявних, – от тоді й ми скажемо: «Є така держава – Україна!»

7. Епоха Руїни

Козацькі Війни переконливо показали, що сидячи на коні – можна не лише створити державу, але ще й всезагальну руїну; за браком розумної політики (а значить – і політиків). Такої політики бракувало Польщі, а ще більше – Україні. Та й покладалися обидві сторони не на політику, нехтуючи прийнятими зобов’язаннями, а на зброю. А примітивна російська політика – греби під себе все, що десь погано лежить, – працювала безвідмовно: чим більше нищили себе обидві сторони – тим більше могла захапати в перспективі Московщина.

Фактично, період Руїни почався іще в кінці епохи Хмельницького та увінчався його Переяславською дурістю. Але, спрацьовувала якийсь час інерція минулих або біжучих тимчасових здобутків.

Все визначалося наперед відсутністю політиків, з яких на висоті був один Іван Виговський. Бо політиці могла протистояти тільки політика ж. Політика Польщі, загалом, була безглуздо непоступливою, та могла привести тільки до державної руїни, що згодом і сталося. Але, у масштабі вирішення окремих завдань, часто бувала – годі казати, – і на європейському рівні. В Московщині не було політики як такої, бо не було політичної держави у звичайному сенсі, була радше кримінальна банда, але… Досвідчений кримінальник теж може відмінно знати, кого купити, а кого вбити, та скритовбивствами, підкупами і зрадами досягає кінцевої мети: загарбання та поневолення.

На цьому, досить професійному тлі, дивує суто шкурний підхід до справи отієї уславленої козацької старшини, нового правлячого класу, про вади якого ми вже писали. Тут домінує універсальний підхід; – побільше і зараз: хапнути скільки можна, а там – трава не рости. Чи не оте, бува, один в один, що маємо зараз?

Коли після 40 000 реєстру по Зборові (на папері) його скорочено було потім до 20 000, а Хмельницький підніс їм виторгувані у царя 60 000 (знову, на папері ж), – їм стало цього аж задосить, щоб і не помітити в Переяславській унії тих статей, що були спрямовані на повне пораблення України Москвою.

Отже, з одного боку – нічим не стримана жадність; з другого боку – короткозорість крота. А це ще, до всього, й необхідні передпосилки продажності. Бо гроші – завжди гроші, а що потім? – уяви не вистачає: короткозорість.

Наслідком і стала руїна, що починається з усуненням Виговського 1659. Зазначимо ще, з появою 1663 двох гетьманів, – починається й зловісний (але на жаль – об’єктивний) поділ України: на дещо більш свідомий захід та повністю вже безглуздий схід, який дасть іще двічі знати про себе: після 1917 та після 1991.

* * *

Кар’єра правобережного гетьмана Павла Тетері (1663–1665) була відповідно коротшою. Він нацькував був поляків на Лівобережжя, але ті не лише нічого не вшкурали, а ще й викликали повстання на Правобережжі з новим спалахом ненависті проти Польщі. Розбитий загоном повстанців Василя Дрозда, Тетеря 1665 зрікається гетьманства, але прихоплює, на всякий випадок, гетьманську казну та клейноди і збігає до Польщі. Там переходить до католицтва та дістає звання старости, – брацлавського, ніжинського та чигиринського. Хоч, так би мовити, дещо заочно, бо, для польського лиса все це тепер – зелений виноград. Він судиться з польськими магнатами за якісь маєтності, недосяжні ні для них, ні для нього. А в кінці, не знайшовши належного співчуття, як йому здається, перекидається до турецького султана та десь у Ясах 1670 і помирає. Таких ото людей, бачите, обирають тепер українськими гетьманами. А загалом, продукт досить типовий, скінчений пройдисвіт, нічим отой уславлений Дмитро Вишневецький.

Лівобережний гетьман Іван Брюховецький був дещо успішніший. Укріплював, як міг, московську владу та підтвердив 1663 у Батурині незаконну угоду, підписану Юрієм Хмельницьким, як той казав, у полоні. А року 1665 маємо його вершину – приїзд до Москви, прийом у «государя всєя Русі» та звання «бояріна». Він усім цим так розчулився, що пообіцяв, всупереч умові, усі податки, зібрані в Україні, віддати Москві. Та розмістити по підвладних йому містах 11 600 московських солдатів, яких пообіцяв годувати. От вам і ті 60 000 реєстрових, за яких козацька старшина продала Україну Москві!

Однак, Москва тим часом плює на Україну та укладає з Польщею Андрусівський мир 1667, за яким віддає Польщі Київщину разом із «матєрью городов русскіх». А це, зауважимо,