Аналітична історія України - Олександр Боргардт

З цього боку варто пригадати минуле, бачене очима нашого сучасника, історика XX ст.:

Особа Аттіли становила справжній замок для цього зліпку різномовних орд, та з миті несподіваного усунення ціла будова мусила розпастись; що й сталося кілька років потім.

(О. Кравчук, Падіння Риму. Книга воєн, Варшава, 1978, с. 157)

Кілька років потім, зі смертю Аттіли так не сталося, каганат продовжував існувати й далі. Та, взагалі, а чи так стається? – чи так має статись?

Під Берестечком, переконують нас, цього мало не сталося, за відсутністю Хмельницького, бодай – тимчасовою. Що ж, як це було дійсно так та дійсно тому, – це не свідчить на користь Хмельницького, мабуть, він не підготував собі гідних заступників. Або ж свідчить про те, що козаччина, може, воювала не за Україну, а за Хмельницького?

Але, все це було ще не найгірше.

Війна продовжується та 1652 поляки терплять чергову поразку під Батогом, на Південному Бузі, а кордон Случчю – відновлюється. Однак, як нам доповідає історик:

Під Жванцем 1653 Ян Казимир уклав з ханом мир, згідно з яким погодився повернути зборовський договір. Але в таємній умові дав згоду на те, щоб татари взяли ясир з козацької території.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 178)

А тому, бачите, – куди ж тепер подітись? –

Порозуміння між Польщею та Кримом при наявності Туреччини, ставило Україну в дуже небезпечне положення. Хмельницький був примушений шукати підпори в іншій стороні і звернув усю увагу на Московщину.

(теж там, с. 178)

Бачите… «Примушений був», бідолага… Але автор чомусь не згадує, що між червнем 1648 та травнем 1649 гетьман Зиновій Богдан Хмельницький направив російському цареві в сумі сім листів, з проханням мілітарної допомоги проти Польщі, але з умовою – не чіпати його союзника, кримського хана. Перед цим були Жовті Води та Корсунь, в цей проміжок – Пилявці. Зборівський мир був укладений 18 вересня 1649, після цієї серії листів. То, виникає природне запитання, – яка ж була в них необхідність, військова, бодай політична? – очевидно, що – жодної. Принаймні – розвідка на майбутнє.

Але, повернемося до року 1653, подивимося безпристрасно, – а чи так вже він був «примушений» цього разу, по замиренні хана з поляками? Бо королівство польське перебувало на той час не в ліпшому стані, та це було видно мало не кожному. Бо, навіть перемога під Берестечком пішла в дечому на марне. Стотисячна польська армія – не використала її до кінця, з причини бунту Кшиштофа Опалинського та Гієроніма Радзійовського.

А з півночі над Польщею нависав дамоклів меч шведської загрози, та хоч королева Христина (1644–1654) іще стримувала якось войовничу партію у себе, – було очевидно, що вона ось-ось змушена буде зріктись корони на користь двоюрідного брата, войовничого Карла Х Ґустава, який негайно розпочне війну з Польщею. Бо, все це не було новиною, та тягнулося з того розбрату, який зчинив син Катажини Яґєллонки, не відмовившись від шведської корони.

Весь цей поворіт подій можна було передбачити ще десь 1652–1653 аж до шведського наїзду на Польщу року 1655, отже…

Отже, не було і не могло бути жодної реальної загрози Україні з боку Польщі, як би там вона не милувалася з кримським ханом. А значить – не було й жодної необхідності звертатися за якоюсь допомогою до Москви. Можливо, що єдиною причиною була загальна господарська розруха, спричинена радше не війнами, а неумінням господарювати з боку козацької старшини.

Таким чином цей, не викликаний жодними відомими нам причинами союз із Москвою 1654 – був радше капітуляцією, історичним злочином, який згодом дасть Москві змогу кинути на коліна Польщу, загарбати під себе спочатку Литву та Білу Русь, потім і саму Польщу. Та створити колоніальний режим для всіх чотирьох колишніх народів Великого князівства Литовського. Поґотів, без Переяслава не було би й майбутнього пораблення Криму 1783.

Щоправда, Переяслівська угода 1654 була повністю скасована наступним Андрусівським миром 1667 та поділом України між Росією та Польщею. Але, і про це гетьман наперед знати не міг.

Богдан Хмельницький був добрим тактиком та стратегом, можливо, – військовим генієм, але був слабким політиком.

Найбільшою плямою на його політичній репутації полишиться, мабуть, те, що ідея суверенної та незалежної України, яку він ніби плекав, – так ніколи, ніде й ніким на той час, не була проголошена.

А єдиною юридичною особою в угодах того часу є, єдино, «гетьман Війська Запорізького». Який і представляв інтереси цього війська. Та не представляв інтересів будь-якого народу.

А «Військо»? – що ж, військо… До кого схотіло – до того й приблукало: хто більше заплатить.

Та, не завжди платить той, хто обіцяє золоті гори.

* * *

Однак, наостанок наведемо фактичну довідку щодо отієї постійної козацької принади, за яку й велися довший час козацькі війни, – реєстрового козацтва. Чи так воно вже було для них привабливо? Виявляється саме так, бо не про одне державне утримання йшлося. Процитуємо мало відомого у нас автора, який викладає сутність справи у досить виразний спосіб:

«Наша» історична наука подає, що кріпацтво в гетьманщині на Україні запровадила Катерина II. Ця наука закриває від нації той факт, що реєстрове козацтво, в першу чергу його старшина, в час польського імперського реєстру, прискореними темпами оберталось у рабовласників своїх братів – українських кріпаків, а зі зміною польського імперського реєстру на московський імперський реєстр, вакханалія закріпачення українського населення, української нації у кріпацтво у лівобережній гетьманщині козацькою старшиною, гетьманами, набула справді макабричних темпів і форм. Народний епос на цю тему про «бідного козака нетягу», якому за «панами й дуками», що позабирали всі лани і луки, «ніде й коня попасти» віддає ледве тінь, того жахливого нещастя нації, що відбувалось на лівобережній гетьманщині під московським «реєстром»: закріпачення у кріпацьке рабство і відібрання у нього землі гетьманською старшиною. «Герой нашої» історичної науки (не історії нації) гетьман Іван Мазепа став одним із найбільших рабовласників українських кріпаків, його «пожертви» українських сіл із землями й населенням у кріпацьку власність старшині, родичам, монастирям, зокрема Києво-Печерському, коли читаєш універсали і документи тієї доби, роблять пригноблююче враження якогось нападу скаженності нічим не контрольованої захланності й беззаконня. «Жертви» І. Мазепи Києво-Печерській Лаврі начисляють десятки тисяч українського населення на ній. Чи треба після цього дивуватись, що авантюра гетьмана Мазепи з переданням України з московського васалітету у шведський васалітет