Аналітична історія України - Олександр Боргардт

небуття, але вами утримана й скріплена. Відомо-бо цілому світові, що народ Руський зі своїми Козаками був спочатку народом самодержавним, себто від самого себе залежним, під правлінням Князів своїх, або Самодержців, злучався потім з Литвою і Польщею, щоб спротивлятися з ними Татарам, які їх руйнували, але згодом за насильства та лютость Поляків, визволившись од них власною своєю силою і хоробрістю, злучився з Московією добровольно і через саме єдиновірство, і зробивши її такою якою вона тепер є, від неї зневажуваний і озлоблюваний нині безсовісно й безсоромно. І так я обіцяюсь і перед цілим світом урочисто присягаюсь честю своєю Королівською після повалення ворога свого поновити землю тую Козацьку, або Руську, в первісному її стані самодержавному і ні від кого в світі не залежному, про що я з Гетьманом вашим Мазепою письмовими актами зобов’язався і ствердив, а гарантувати їх узялися найперші в Європі держави.

(теж там, с. 265–266)

В цьому зверненні вражає, насамперед, – досконалість: нічого зайвого та все необхідне. Вражає й геніальна, не пострахаємося цього слова, – точність історичного аналізу; він і сьогодні не міг би бути точнішим. Візьміть хоч би це: «…цар Московський, бувши ворогом непримиренним усім народам на світі і жадаючи підкорити їх собі в неволю…» Адже, це є абсолютно точне визначення «русской ідєі», дійсне для кожного з сотен років її існування!

Але, чим же на це могла відповісти Москва, на чолі зі своїм постійно п’яним блазнем? Ясна річ, – тим, на чому одвіку трималась уся ця монструальна банда кримінальних злочинців, – брехнею. Бо той московський виродок, зі свого боку бреше, що:

«можна нелестиво сказати, що жоден народ під сонцем не може хвалитися такими полегшами й вольностями, яко же наш народ Малороссійський».

Про шведського ж короля писав, що ніби він особисто, де тільки не проходив:

… церкви їхні та святині грабував і обертав їх на стайні та поварні, священство тиранив і вбивав, утвар церковну переробляв на світські непристойні речі, а образи святі зневажав, нищив і ногами топтав.

І що ж це у вас за цар такий був, панове московити, що не стидався брехати ніби той собака з підворітні? Вигадуючи не тільки того, чого не було, а й те, чого не могло бути. Вислужувалася перед царем і чорна зграя православних попів, з 1686 – під командою Москви.

Про неї теж, з усією своєю не скаламученою розумом простодухістю – свідчить нам попередній автор. Наведемо дещо:

По оприлюдененню Царських маніфестів народ Малоросійський, і без того прихильний до сторони Великоросійської, природно, через одновірство і однородство, що їх гостро відтінював йому народ Шведський мовою своєю та чужевірством, приклав до маніфеста свої вигадки, або байки, передавані від язика до язика на рахунок Шведів і Мазепи, що створило, нарешті, незмінний і вічний переказ народний, знаний навіть донині, начебто шведи, зневажаючи образи святі і топчучи їх ногами, змушували також і Мазепу зневажати їх і топтати ногами чудотворний образ Богородичний у селі Дегтярівці, що над Десною, в мурованій тамтешній церкві, ним, Мазепою, спорудженій; і що той образ видавав тоді жалісний стогін, а Мазепа, стоячи на ньому, зрікався своєї віри і присягався на віру Шведську. Відгомін про се перейшов зараз по всій Малоросії, із зміною тільки місця та назви ікони Богородичної. Дехто говорив, що сталося теє з образом Блакитинським, а інші – з Каплунівським і так далі. А тим часом винищування Шведів од народу тривало далі по всіх місцевостях і при всяких нагодах, де їх тільки зручно знайти могли, і злість на них зростала з помсти народної за зневажану віру свою, від чого за одну осінь і зиму поменшало Шведів майже до половини.

(теж там, с. 267)

Уже в першому реченні ми натрапляємо на знайому брехливу дурість, до «одновірства» дочіплюється й «однородство» двох етнічно різних народів (слов’ян українців та московитів – суміші угрів з татарами). Із цього наочно переконуємося, що ця брехлива байка налічує поштивий вік; як не існувала вже в часи Пєтра, то була пізніше, коли писалася «Історія русів».

А це ще раз привертає увагу до дивної властивості нашої планети: на схід від Перемишлю та аж «до Бєрінґова проліва» – нема нічого міцнішого та тривкішого ніж московська брехня. Можливо, навіть, як у цій справі щось зрушиться, – зупиниться сама імперська історія…

Отже знову, – брехня, брехня, брехня… Бо, брехня – то справжня душа Московії. От тільки, недовго прожив цей ґрунтований на московській брехні «переказ народний». А про те, що шведів від російського патріотства в Україні «за одну осінь і зиму поменшало майже до половини» – дозволимо собі не повірити. Бо, мовчать про це «народні перекази», мовчать і всі інші джерела.

Аналізуючи перебіг та чисто військовий бік кампанії Карла XII в Україні, ми не можемо цьому геніальному стратегові закинути чогось насправді істотного, щодо помилок чи упущень. Ну, крім отієї дурної хлоп’ячої дефілади берегом Ворскли, коли він отримав кулю в ногу та тим позбавив себе можливості особисто керувати своїми солдатами; до чого вони – підкреслимо це, – були звичні.

Єдиною стратегічною помилкою Карла XII в цій війні стало, можливо, те, що він – зайнявши 1708 Могильов, – не почекав, не з’єднався з корпусом графа Левенгаупта, який прямував з Лівонії на схід, а ще перед Смоленськом повернув на південь, до України. А тим самим дозволив росіянам поскубти Левенгаупта у вересні 1708 на Сожі, побіля Лісного.

Але, зауважимо на його виправдання, що він не вважав Пєтра військовим генієм, не мав на це жодних підстав.

Битва на Сожі заслуговує на дещо ближчий окремий розгляд, з причин, які виявляться нижче. Узнаємо деякі цікаві подробиці про неї, знову ж, від найбільш товариського з наших авторів:

І як війська Великоросійські од сильного й несподіваного нападу Шведів на місці бою не встояли, а, замішавшись, побігли, то Государ сам, зібравши й влаштувавши їх, як раніше, виставив поза фронтом і з флангів Малоросійських Козаків із суворим наказом рубати шаблями й колоти списами всіх тих, хто підчас бою подасться назад, не милуючи нікого, ні самого його, Государя, якщо западе він у тую слабість. Поновлений бій увінчався найліпшим успіхом і повною перемогою.

(Історія русів, Київ, 1991, с. 261)

Пізнавальну силу цього короткого опису – важко переоцінити. Бо тут, можливо, ми бачимо народження тієї плідної практики, яка принесла згодом стільки користі доблесному «російському оружію» – практики «заград-отрядов». Практики, яка значною мірою забезпечила