Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко
Переговори в Петрограді спричинили застій у діяльности Центральної Ради, чи, як висловився М. Ткаченко в одній з своїх статей про ці переговори, — «тупцювання на порожнім місці». А наслідки цього «тупцювання» дали знати себе зразу ж. Зайнявшись цілком справою переговорів, далекою від народних мас, Центральна Рада потроху починала ослаблювати ті безпосередні, тісні й щирі зв'язки з народом, які до того мала. Не проявляючи революційної акції в соціяльно-економичній творчості, Рада цим самим тратила на своїм авторітеті в широких робітничо-селянських верствах. В краю починалась так звана анархія, «знаменита українська зорганізованість, як висловився той самий Ткаченко, починала розсуватися»…
Між тим позитивного для революції згода з Временним Правительством і, особливо, дальші переговори, дали дуже і дуже мало, навіть і в сфері національно-політичній»[711].
Звичайно, така невтішна оцінка ситуації, що склалася, тенденцій, які дедалі більше посилювалися, не віщувала оптимістичної перспективи. Осінь же 1917 р. мала всі ознаки близької політичної розв'язки.
***
Очевидні ускладнення політичної ситуації у другій половині літа 1917 р. змушували усі політичні сили пристосовуватись до нових обставин, шукати нових шляхів до досягнення програмних, стратегічних цілей. Чи не найоперативніше й найефективніше це зробили більшовики, виробивши тактику, розраховану на “немирний”, “найбільш болісний шлях” повалення існуючої влади[712].
В обґрунтуванні нових настанов, що всебічно враховували сутність політичного моменту, особливе значення мали написані В. Леніним тези “Політичне становище”, статті “Відповідь”, “До лозунгів”, “Про конституційні ілюзії”, “Початок бонапартизму”, “Уроки революції”. Запропонувавши тимчасово зняти лозунг “Вся влада Радам!”, вождь більшовицької партії сформулював завдання “зібрати сили, переорганізувати їх і стійко готувати до збройного повстання”[713].
Партія брала на озброєння нову тактику, хоча процес переорієнтації в лозунгах і формах боротьби виявився непростим. Необхідний був певний час і переконання досвідом, щоб ленінські висновки і настанови стали лінією поведінки всієї партії, кожної партійної організації. Це, зокрема, засвідчили і рішення обласних конференцій більшовиків Південно-Західного краю (10–12 липня, Київ) і Донецько-Криворізького басейну (13–15 липня, Катеринослав). Відігравши значну роль у консолідації партійних сил, оформленні двох крупних обласних партійних об’єднань, у визначенні перспектив революційної боротьби, обидві конференції в своїх рішеннях залишили по суті незмінними завдання боротьби за владу рад, яке було на той час зовсім нереальним. Водночас обидві конференції, як і зібрання інших регіональних, міських організацій України висловились за якнайшвидше скликання чергового з’їзду РСДРП(б), на якому була б погоджена загальнопартійна лінія.
Більшовики України направили на VI з’їзд партії, що працював у Петрограді 26 липня — 3 серпня 1917 р., 15 делегатів з вирішальним і 2 — з дорадчим голосом, що представляли 33 тис. членів партії. Разом з представниками з усіх інших регіонів вони колективно визнали, що революційний рух вступив у фазу безпосередньої боротьби за встановлення пролетарської диктатури, виробили платформу, розраховану на відвернення економічної катастрофи, визначили передумови оновлення господарського життя і майбутнього розвитку виробничих сил на соціалістичній основі.
Висловивши готовність повести маси на штурм капіталізму, партія у рішеннях свого VI з’їзду визначила курс на збройне повстання як єдино можливий за тих умов переможний шлях просування революції вперед.
Місцеві партійні організації розгорнули значну роботу щодо ознайомлення партійних мас, трудящих з новітніми політичними висновками і тактичними настановами. Поряд з усною пропагандою, поширенням центральної преси, вони широко передруковували у своїх періодичних органах преси документи партійного форуму, ленінські статті, листи, замітки. У періодиці України 1917 р. за вісім місяців, що передували Жовтню, було передруковано 85 ленінських праць, що становило у різних виданнях 156 публікацій. 11 творів В. Леніна тут вийшло окремими брошурами та листівками[714].
На Україні, як і в інших регіонах, маси дедалі зацікавленіше сприймали лозунги більшовиків, прихильніше ставилися до їх політики, відвертіше заявляли про бажання виступити на їх боці за втілення в життя революційних цілей.
Зростання авторитету більшовиків, що ставало дедалі відчутнішим в обстановці загострення класових суперечностей, масового невдоволення, лякало буржуазію, партії і організації, що відбивали її устремління. Почуваючи, що грунт поступово, але неухильно вислизає з-під ніг, праві сили країни вдалися до військового заколоту, на чолі якого поставили генерала Л. Корнілова. Одним з опорних пунктів заколотників був штаб Південно-Західного фронту і командуючий генерал А. Денікін. Однак, проти генеральської авантюри блискавично сформувався широкий демократичний фронт, на лівому фланзі якого знаходились більшовики. В центрі і на місцях тактика боротьби виявилася однаковою.
Як тільки ввечері 27 серпня 1917 р. в Києві було одержано повідомлення про виступ заколотників, виконкоми ради робітничих і ради солдатських депутатів міста схвалили розроблену Київським комітетом РСДРП(б) програму заходів.
Вранці 28 серпня під тиском солдатських мас і робітників було заарештовано начальника штабу Київської військової округи Оболешева, який підтримував безпосередні зв’язки з Л. Корніловим, та урядового комісара Києва кадета С. Страдомського.
Генерал Л. Корнілов надіслав до Києва листа-наказа про антиурядовий виступ. Але спеціального кур’єра, що мав підняти вірні змовникам війська КВО, було затримано поблизу Чернігова. Екстрене засідання виконкомів рад за участі представників Центральної Ради, політичних партій сконструювало “Особливий комітет по охороні революції”. До складу цього комітету було введено генеральних секретарів, командуючого Київською військовою округою, комісарів Тимчасового уряду — по місту Києву — і при штабі КВО, міського голову, начальника міліції, представників рад робітничих і солдатських депутатів профспілок та політичних партій: більшовиків, меншовиків, есерів, українських соціал-демократів і есерів, Бунда й об’єднаних єврейських соціал-демократів[715]. Від Київського комітету РСДРП(б) до коаліційного органу делегували Г. Пятакова[716].
У випущеній 29 серпня 1917 р. відозві говорилося: “Серйозність момента вимагає повної єдності, дій, стійкості, мужності та дисципліни. Закликаємо громадян спокійно ставитись до прийдешніх подій, продовжувати свою звичну працю, і об’єднати під керівництвом особливого комітету свої сили в ім’я боротьби з контрреволюцією, в ім’я порятунку Росії і революції.
Особливий комітет оголошує військовим частинам, що ніякі розрізнені виступи не повинні мати місця і що накази командуючого військами полковника Оберучева, який входить до особливого комітету, мають виконуватись негайно, не чекаючи підтвердження особливого комітету”[717].
29 серпня на засіданні міської думи лідер київських більшовиків так роз’яснював сутність зайнятої позиції: “Партія, яку я тут представляю, далеко не є прихильником того Т[тимчасового] У[ряду], до підтримки якого нас закликали. Однак у цю грізну годину ми повинні забути всі старі рахунки, аби об’єднатися зі всіма революційними партіями, які стоять за рішучу боротьбу проти
