Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко
На осінь 1917 р. пролетаріат України значною мірою проймався соціальною відповідальністю, яка покладалася на нього обставинами часу як на частину загальноросійської політичної армії соціалістичної революції, покликаної вивести країну на якісно інший рівень суспільної організації.
Це відбивалось у численних резолюціях, постановах зборів і мітингів. Так, на загальних зборах членів професійної спілки металістів Луганська та повіту, що відбулися 20 серпня 1917 р., зазначалось, що “луганський пролетаріат чуйно прислухається до всіх контрреволюційних спроб і ясно усвідомлює, що становище його як частини всеросійського пролетаріату нерозривно зв’язано з результатом боротьби в інших частинах Росії”. Учасники зборів наголошували: “Настав грізний момент, коли на ділі пролетаріатові необхідно довести свою братерську єдність”[741].
У жовтневі дні трудящі України — і українці, і росіяни, і представники інших національностей єдиними лавами виступили проти сил, які групувалися навколо Тимчасового уряду. Симптоматичний випадок, який трапився в 2-му авіапарку м. Києва. Коли представник Центральної Ради зробив спробу протиставити українців трудящим інших національностей, робітники дали агітаторові таку відповідь: “У нашому 3-му авіапарку немає і не було ніякого розколу між українцями і великоросами… У революції і в свободі зацікавлені однаково, що українець, що великорос, якими дорогими є свобода, земля і воля для українського робітника, такими ж дорогами є вони і для великороса. У нас немає ніякого національного розбрату. Весь парк згуртований в одну велику сім’ю”[742].
Зміцнення єдності прагнень робітників різних регіонів країни до соціалістичної революції вселяло надію, що слідом за революційними центрами на вирішальну битву підніметься вся трудова Росія. 20 жовтня 1917 р. орган київських більшовиків “Голос социал-демократа” писав: “Російська революція сильна, вона скине і наших Тьєрів і наших Луї Бланів. Версаля тепер не створити. Немає і не буде йому місця у нашій революції. Вся революційна Росія, усі робітники і солдати, як один, підтримають Петроград”.
Схожі процеси, хоч і дещо менш активно, проте, не порушуючи загальної тенденції, йшли і в середовищі інших верств трудящих.
Так, консолідуючи бідняцькі маси села, більшовики велику увагу надавали сільськогосподарським робітникам. Особливою плідністю відзначалася робота по організації сільськогосподарських робітників і бідняків у Катеринославській губернії, де більшовики керували боротьбою наймитів проти великих землевласників, наполегливо зміцнювали союз міських робітників з пролетарями та напівпролетарями села. Значна робота проводилася щодо цього в Полтавській, Київській, Таврійській та інших губерніях. У великих економіях створювались організації наймитів за типом організацій промислових робітників — економічні ради і робітничі комітети, що здійснювали функції робітничого контролю. Так, лише в Дніпровському повіті Таврійської губернії були створені комітети сільських робітників при 38 маєтках. Селянські сходи і комітети визначали розмір плати за роботу у поміщиків і куркулів, обмежували тривалість робочого дня, орендні ціни за користування землею тощо.
Боротьба селянської бідноти проти поміщиків і куркулів, зростання революційної активності сільськогосподарських робітників свідчили про те, що найбідніше селянство дедалі тісніше згуртовувалось навколо робітничого класу і його партії. Про перехід передової частини селянської бідноти на сторону пролетаріату свідчило створення і розширення мережі сільських більшовицьких осередків. За далеко не повними даними, в 1917 році на Україні було створено майже 150 сільських більшовицьких організацій, вони діяли в кожному другому-третьому повіті.
Боротьба біднішого селянства справляла дедалі більший вплив на настрої трудового селянства взагалі, яке переконувалось у неможливості зрушень у аграрній сфері на свою користь при пасивному очікуванні зміни політики Тимчасового уряду. Трудящі селяни чимраз активніше відгукувалися на більшовицький лозунг конфіскації поміщицьких земель і заклики до його найшвидшого здійснення. “Якщо ми будемо відкладати відбирання земель у поміщиків до Установчих зборів, ми тільки посилимо цим ворогів революції і утруднимо собі самим майбутню боротьбу з ними за землю”, - підкреслювали харківські більшовики[743].
Для ведення більшовицької агітації на селі партійні організації нерідко використовували солдат і матросів, що приїжджали у відпустки. При міських партійних комітетах створювались спеціальні селянські відділи. На осінь 1917 р. більшовики посилили увагу до друкованої агітації й пропаганди серед селян. Популярність літератури РСДРП(б) в селянському середовищі неухильно зростала. Так, Херсонський комітет більшовиків повідомляв в ЦК партії: „Попит на друковане слово колосальний і треба задовольнити масу… Весь час з’являються з сіл за нашою літературою”[744].
Значна частина селянства була охоплена радами селянських депутатів, до створення яких організації РСДРП(б), їх преса закликали відразу ж після повалення самодержавства і в наступному вели цілеспрямовану роботу в цьому напрямку. В жовтні 1917 р. ради селянських депутатів існували в 68 з 94 повітів України. За даними, що збереглися, на той момент було створено не менше 513 волосних і сільських рад[745].
Найпереконливішим показником схиляння селянства до позицій більшовиків стала хвиля повсюдних вимог негайної конфіскації поміщицьких земель і передачі їх селянам, створюваним ними селянським комітетам. Саме на цьому грунті йшло й зближення позицій більшовиків і есерів (як загальноросійської, так і української партій, на які з самого початку революції орієнтувалися переважаючі маси сільських жителів. Останнє, зокрема, грало чималу роль і в процесі більшовизації рад селянських депутатів, що набирав обертів восени 1917 р.
Як і робітники, селяни також вдавались до рішучих методів боротьби, захоплювали поміщицькі угіддя. необроблені ділянки, відбирали урожай і знаряддя праці, влаштовували розгроми садиб. І цього не могли припинити ні вмовляння угодовців, ні карні експедиції урядових сил. До осені 1917 р. селянські заворушення набрали особливо широких масштабів на Правобережжі України — на Волині й Поділлі, частково — на Київщині. Масовим явищем стали розгроми поміщицьких володінь в Літинському, Летичівському, Новоушицькому, Могилів-Подільському, Проскурівському повітах Поділля. Лише наприкінці вересня — на початку жовтня на Правобережжі було розгромлено 200 маєтків[746].
Від поміщиків, місцевих властей посипались численні прохання до військового командування про присилку військ, особливо козачих сотень для розправи над селянами. Почастішали каральні експедиції. В деяких районах, в тому числі в Барі, Лютичеві, Летині, Деражні, Копай город (Могилівського повіту), Жмеринці (Вінницького повіту) було оголошено військовий стан[747]. Іноді цілі військові частин знімались з фронту і відряджались в тил на придушення селянських виступів.
Однак репресивні дії властей, військових частин і
