Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

Оскільки ці дві текстуально закріплені правові норми є несумісними, колізія між ними в частині співпадання сфер їх дії вирішується на користь правової норми, що встановлена пізніше прийнятим законодавчим актом, тобто на користь правової норми, текстуально закріпленої в ст. 429 ЦК. Отже, ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права» не може застосовуватись усупереч ст. 429 ЦК, а авторське право на службовий твір належить працівникові (автору) і роботодавцеві (як інше не передбачено договором).

Якби сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права», не виходила за межі правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 429 ЦК, перша із названих правових норм визнавалась би спеціальною у відношенні до другої і застосовувалась би переважно перед нею. Але сфера дії правової норми, текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права», включає і відносини щодо створення об’єкта авторського права у зв’язку з виконанням цивільно-правового договору. Відтак вона виходить за межі сфери дії правової норми, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 429 ЦК, а ці дві правові норми не співвідносяться як спеціальна і загальна.

Подібно до викладеного вирішується і колізія між правовими нормами, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 430 ЦК («майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором») і ч. 2 ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права». Ці дві правові норми є несумісними. Сфери їх дії співпадають частково, а в решті виходять одна за межі іншої. Відтак колізія між цими правовими нормами вирішується на користь правової норми, текстуально закріпленої у пізніше прийнятому законодавчому акті.

Для вирішення колізій між ст. 429, 430 ЦК з одного боку, і ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права» не було необхідності звертатись до правових норм, які закріплені в цих законодавчих положеннях та виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного. Цим не заперечується та обставина, що такі правові норми є невід’ємною частиною змісту зазначених законодавчих положень. Але використання висновку від протилежного у випадках, що розглядаються, та виявлення у такий спосіб правових норм, що логічно закріпляються у згаданих законодавчих положеннях, не впливає на кінцеві результати тлумачення. Тому використання висновку від протилежного для з’ясування співвідношення між ст. 429, 430 ЦК, з одного боку, і ст. 16 Закону «Про авторське право і суміжні права», з іншого, можливо тільки в навчальних цілях, для того, щоб впевнитись у тому, що зазначені колізії були правильно вирішені раніше без використання зазначеного висновку з використанням правила «lех posterior derogat priori».

Обтяжені хронологічним компонентом колізії між положеннями законодавства, які текстуально закріплюють сумісні правові норми одного й того ж ієрархічного рівня, прийнятими різного часу, і сфери дії яких частково співпадають, вирішуються за допомогою висновку від протилежного. При цьому правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із положення, що встановлене раніше прийнятим нормативно-правовим актом, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, що текстуально закріплена в пізніше прийнятому акті законодавства. А правова норма, що виявляється за допомогою висновку від протилежного із правової норми, текстуально закріпленої в пізніше прийнятому акті законодавства, застосовується переважно перед правовою нормою, яка текстуально закріплена в раніше прийнятому акті законодавства.

1. Частково співпадали сфери дії правової норми, яка текстуально закріплена в ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру» і відповідно до якої адвокат має право «запитувати та отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об’єднань», і правової норми, яка текстуально закріплена в ст. 28 раніше чинного Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень». Первісна редакція цього Закону допускала можливість надання відповідних відомостей «лише» особам, зазначеним у цьому Законі. Крім того, первісна редакція цієї статті встановлювала, що до приведення у відповідність із цим Законом раніше прийняті нормативно-правові акти застосовуються в частині, в якій вони не суперечать ньому Закону. Оскільки раніше чинний Закон «Про адвокатуру» було прийнято раніше, то не виникало сумнівів, що цей Закон не може застосовуватись усупереч Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень». За таких умов інформація із Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обмежень на запити адвокатів не видавалась.

11 лютого 2010 р. була прийнята нова редакція Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», із ч. 3 ст. 28 якої було виключено слово «лише» (в положенні про коло осіб, що мають право на отримання інформації із зазначеного вище Державного реєстру), а із заключних положень цього Закону — застереження про застосування раніше прийнятих нормативно-правових актів лише в частині, в якій вони не суперечать цьому Закону. Виникало питання про те, як тепер мала вирішуватись колізія між Законом «Про адвокатуру» і Законом «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Застосувати з цією метою правило про переважне застосування спеціальної правової норми було неможливо, оскільки правові норми, про які йдеться, не співвідносились як спеціальна і загальна. Гіпотеза норми, що формулювалась у ст. 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру», виходила за межі гіпотези норми, що формулюється в ч. 2 ст. 28 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», бо поширювала право адвокатів отримувати документи та їх копії без обмеження їх кола і кола юридичних осіб, що зобов’язані видавати документи та їх копії. У свою чергу правова норма, що формулюється в ч. 2 ст. 28 Закону «Про державну реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень» поширюється на осіб, що зазначені у цій частині, тобто гіпотеза цієї правової норми виходить за межі гіпотези правової норми, яка встановлена статтею 6 раніше чинного Закону «Про адвокатуру».

Колізія між цими двома правовими нормами мала вирішуватись на користь правової норми, що встановлена Законом «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та