Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

обмежується Законом «Про цінні папери та фондовий ринок»); 5) депозитаріїв, зберігачів цінних паперів та реєстраторів іменних цінних паперів (ст. 2 Закону «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»); 6) фондових бірж (ст. 24, 26 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»); 7) товарних бірж (ст. 1 Закону «Про товарну біржу»); 8) торгово-промислових палат (ст. 2 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні); 9) кредитних спілок (ст. 1 Закону «Про кредитні спілки»); 10) професійних спілок (ст. 35 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»); 11) релігійних організацій (ст. 3 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»); 11) творчих спілок (ст. 90 Закону «Про професійних творчих працівників і творчі спілки»); 12) благодійних організацій (ст. 1 Закону «Про благодійництво та благодійні організації»); 13) організацій роботодавців (ст. 1, 5 Закону «Про організації роботодавців»); 14) об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ст. 1,4 Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку»).

Цілком зрозуміло, що висновок про втрату чинності переліченими та іншими положеннями законів України, якими по суті створюється ринкова інфраструктура в країні, суперечив би принципу верховенства права (частина перша ст. 8 Конституції), а тому такий висновок був би неприйнятним. Отже, встановлення ч. 1 ст. 91 ЦК загального правила, яке не передбачає надання юридичним особам приватного права спеціальної правоздатності, не привело до втрати чинності численними положеннями актів цивільного законодавства, якими встановлюється спеціальна цивільна правоздатність окремих видів юридичних осіб. Це правило слід застосовувати і в інших випадках виявлення колізії між спеціальними правовими нормами, з одного боку, та загальними правовими нормами, встановленими пізніше прийнятими нормативно-правовими актами, — з іншого.

3. Правило про збереження чинності спеціальними правовими нормами при прийнятті нового нормативно-правового акта того ж ієрархічного рівня, що встановлює загальні правові норми, які по-іншому регулюють відповідні відносини, використовується також для вирішення наступних колізій.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК «суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі». Проте абзацом другим ч. 5 ст. 216 ЦК встановлюється, що суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Ця колізія вирішується на користь спеціальної правової норми, що встановлена положенням абзацу другого ч. 5 ст. 216 ЦК, хоч Цивільний кодекс прийнято раніше.

4. Відповідно до частин шостої, сьомої ст. 29 Закону «Про кооперацію», прийнятого 10 липня 2003 р., при ліквідації кооперативу «майно кооперативу, що залишилося після задоволення вимог кредиторів кооперативу, здійснення виплат членам кооперативу паїв та виплат на паї, кооперативних виплат, оплати праці, розрахунків з кооперативним об’єднанням, членом якого він є, розподіляється між членами кооперативу у порядку, визначеному статутом», а «майно неподільного фонду не підлягає поділу між його членами і передається за рішенням ліквідаційної комісії іншій (іншим) кооперативній організації (кооперативним організаціям). При цьому у рішенні повинні бути визначені напрями використання зазначеного майна». Ці правові норми є загальними, оскільки поширюються на всі види кооперативів. Порівняно з ними правова норма, що встановлена ч. 5 ст. 165 ЦК («майно, що залишилося після ліквідації виробничого кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, розподіляється між його членами відповідно до їхньої трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу»), є спеціальною, бо поширюється тільки на виробничі кооперативи. Перевага при правозастосуванні надається спеціальній правовій нормі, хоч вона і встановлена раніше прийнятим законодавчим актом.

5. Згідно з ч. 3 ст. 14 Закону «Про угоди про розподіл продукції» «дія угоди про розподіл продукції може бути припинена достроково лише в порядку і на умовах, передбачених цим Законом та угодою про розподіл продукції». Ця спеціальна правова норма підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою, що встановлена ч. 2 ст. 651 ЦК, відповідно до якої договір може бути достроково розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору іншою стороною.

Можна прогнозувати рішучі заперечення проти надання переваги при правозастосуванні спеціальним правовим нормам, які встановлені раніше прийнятими законодавчими актами і про які вище йшлося. Але ж логіка законодавства є єдиною, а порушувати її з інтуїтивних міркувань було б неправильним.

6. Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК «якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин)». Але абзац перший п. 1 ст. 83 ГПК надає господарському суду повноваження при прийнятті рішення «визнати недійсним повністю чи у певній частині пов’язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству». Це право господарського суду не пов’язується із запереченням дійсності договору його стороною чи іншою заінтересованою особою. Але текстуально закріплена в абзаці першому п. 1 ст. 83 ГПК правова норма поширюється тільки на господарські суди. Відтак за критерієм сфери дії вона має визнаватись спеціальною і такою, що підлягає переважному застосуванню перед загальною нормою, що встановлена ч. 3 ст. 215 ЦК. Та обставина, що Цивільний кодекс прийнято пізніше, а сама правова норма, що встановлена абзацом першим п. 1 ст. 83 ГПК, є рудиментом соціалістичних уявлень про правове регулювання господарських і господарсько-процесуальних відносин, не може бути аргументом проти переважного застосування текстуально закріпленої в цьому законодавчому положенні спеціальної норми господарського процесуального права і логічно закріпленої тут же спеціальної норми господарського права, що виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (процесуального повноваження суду) до попереднього матеріально-правового явища (визнання договору недійсним).

7. Згідно ч. 1 ст. 9 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» «право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) має роботодавець винахідника». Ч. 2 ст. 429 ЦК встановлює: «Майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об’єкт; та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором». При вирішенні колізії між цими законодавчими положеннями слід враховувати, що визначення і службового винаходу (службової корисної моделі), і роботодавця, і службових обов’язків, і доручення роботодавця у ст. 1 названого вище Закону свідчать про те, що сфера дії ч. 1 ст. 9 Закону