Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

українська православна шляхта київського воєводства зложила рішучий протест проти угодової акції. А на самий собор явились непрохані учасники: делегати Запорожської Січи Андрій Лагода й Сопрон Сосимович. Під час засідання собору маса козаків почала тиснутись до церкви Успенія на Подолі, де відбувався собор. Вкінці козаки й шляхта, в супереч примиренським настроям православного духовенства, зірвали собор. До Львова на «генеральний сінод» ніхто з православних вже й не поїхав. Сами уніяти засідали й виробили форму порозуміння, найбільш цікавим пунктом якої був проект спільного українського патріярхату для православних і уніятів разом.

Релігійне напруження відбилося на відносинах серед самої козаччини, загостривши антагонізм між козаччиною реєстровою й низовою. Про Грицька Чорного розпускали чутки, ніби він присяг на унію. Коли він зажадав, щоб запорожці приставили до нього свою армату, то вони захопили зненацька Чорного, привезли на Запорожжя, судили й четвертували: одрубали спочатку руки, потім голову. Це сталося вже за нового запорожського старшого — Тараса Федоровича (Трясила). Це було гаслом до отвертого конфлікту.

Серед реєстрового козацтва почалася паніка, більша частина його поспішила до Корсуня, де стояв відділ коронного війська. Запорожці зажадали видачі їм реєстрової старшини. Коли їм відмовили, вони вдарили на Корсунь. Мішане корсунські перейшли на їх бік. Значна частина реестровиків, бачучи перемогу запорожців, теж перейшла до них. Тоді коронні відділи разом з вірними реєстровиками покинули все й вийшли з міста, а запорожці взялися паювати здобич.

Повстанці зосередили свої сили на лівім березі Дніпра, коло Переяслава. В маю 1630 року Конецьпольський переправився через Дніпро і вдарив на козаків. Подробиці цієї кампанії добре невідомі. Знаємо тільки, що бої тяглися три тижні, що Конецьпольський не мав успіху й мусів миритися на умовах, для козаків доволі лагідних. В пізнішій козацькій традиції переяславську кампанію представлено, як погром польського війська, а автор «Исторіи Русовъ» дав фантастичну картину «Тарасової ночи», яку потім Шевченко змалював у своїм відомім віршу. Але документальні відомості нічого не кажуть за якийсь погром, та й наслідок кампанії не відповідає цьому.

8 червня 1630 року було заключено в Переяславі умову. Тарас Федорович, якого уважали за головного привідцю повстання, залишив своє гетьманство, але не був виданий: його взяло на поруки козацьке військо до вирішення його долі королем. Куруківська умова залишалася в силі. Козаки обіцяли видати ватажків самовільних походів на море й попалити чайки. Реєстр збільшено до 8.000. Всім учасникам повстання проголошено амнестію. Виписані з реєстру мали бути повернені назад, і цим мала занятись мішана комісія з реєстровців і бувших повстанців. На гетьмана козаки вибрали Тимоша Орендаренка, й Конецьпольський його затвердив.

Так скінчилося це повстання. Розуміється, обидві сторони не були задоволені з його фіналу. Сам Конецьпольський називав цілу кампанію «комедією». Козаки ж так толкували переяславську умову, що мовляв, Куруківську ординацію скасовано, і їм тепер «усе вільно». Зараз після переяславської кампанії козаки зробили морський поход і пустошили Чорноморське побережжя коло Кілії, Балчика, Варни. Конецьпольський не вживав поки ніяких репресій, але коронне військо залишилося стояти на Україні за Дніпром.

До цих часів — після переяславської кампанії — належить нова спроба з боку західньо-европейських держав увійти в порозуміння з козаччиною й втягнути її в орбіту своєї політики. Є відомості, що Трансильванський воєвода Бетлен Габор мав якісь переговори з козаками в 1629 році за посередництвом царьгородського патріярха. Та він скоро помер. Одначе його діло продовжив шведський король Густав-Адольф. Ще в 1626 році вислав був він одного агента до козаків через Москву. Але Москва його не пропустила. В літку 1631 р. він зробив другу спробу й вислав двох післанців, які мали підмовити козаків стояти за вибір Густава-Адольфа польським королем, на випадок смерти Жигимонта III, і вислати козацький відділ на допомогу шведам в їх війні з Австрією. На цей раз Москва пропустила шведських післанців, бо московське правительство само збиралося воювати з Польщею. Післанці дістали в Москві виразну інструкцію звертатись тільки до запорожських козаків, а не до реєстрових. Одначе вони попали якраз до реєстровиків, і ті їх видали польському правительству.

*

В квітні 1632 року помер король Жигимонт. Його смерть оживила надії православних на поліпшення становища православної церкви в Польщі. Знову було мобілізовано всі сили для боротьби, яка мала відогратись під час виборів нового короля. На чолі православної української шляхти знову станули відомі нам Леонтій Древинський і Михайло Кропивницький, поруч яких випливає нове імя — київського шляхтича Адама Киселя, котрому судилося пізніше здобути голосну славу. Знову ввійшли в порозуміння з козаками, які вислали на конвокаційний сойм своїх делегатів з домаганням вибрати на престол королевича Володислава й скасувати унію. Знову заключили блок з протестантами, на чолі яких стояв могучий литовський магнат Криштоф Радивил.

До першої сутички прийшло на т. зв. конвокаційнім соймі. Уніяти запропонували були компроміс, але православні відкинули всяке порозуміння. Справа була відложена до елекційного сойму. Шляхта ждала терпеливо, але козаки хвилювались, і коли їхні делегати повернулися з вісткою, що справа православної церкви ще не вирішена, то їх прикували ланцюгами до гармати (звичайний спосіб козацької кари), а козацький гетьман Кулага-Петражицький заплатив своєю головою.

Справа таки вирішилася після завзятої боротьби на елекційнім соймі. На короля було вибрано Жигимонтового сина Володислава, який мав репутацію людини дуже толерантної в питаннях віри. В справах церковних відносин досягнуто було такої компромісової угоди: 1) православним було признано свободу віри, право ставити нові церкви й поправляти старі, засновувати школи, друкарні, шпиталі, братства. Їм був відкритий вільний доступ до міських урядів. 2) Київський православний митрополит знову діставав катедру св. Софії й Печерський монастир. 3) Православні діставали крім київської митрополії ще єпіскопські катедри в Луцьку, Львові й Перемишлі, а на Білоруси — в Мстиславі. 4) Цілий ряд церков і монастирів, що опинились були в руках уніятів, повертався православним. 5) За уніятами були залишені єпіскопії в Холмі, Володимирі на Волині, Пінську й Полоцьку.

Отже, як бачимо, перемога православних була лиш часткова. Унію не було скасовано: навпаки, вона була признана тепер і самими православними, як другий обряд, до якого належали українці і білоруси, й цей розкол в українсько-білоруськім національнім таборі було санкціоновано й легалізовано. Але в очах православних і такі досягнення здавались дуже важливими, вони тріюмфували, й їхні радісні почування знайшли вираз в урочистих промовах на соймі Древинського та Кропивницького. Вони поспішали закріпити свої здобутки, хоч остаточне вирішення й оформлення справи мало відбутись на третім — коронаційнім соймі. Перш за все було вирішено анулювати вибір на київську митрополію Ісаї