Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

Олексенко, Шептун Феодосій, Оченаш Степан, Єчко Грицько, Тараненко Федір, Оченаш Михайло, Ранюк Йосип, Ранюк (Захарків), Новицький Федір, Шириколава Мусій, Шириколава Іван, Єщенко Трохим, Оченаш Самсон, Кирій Антон, Пузь Левко, Шиян Степан, Лазур Митрофан, Шиян Андрій, Филонич Василь, Курочка Василь, Шиян, Курочка Федір, Курочка Степан, Ранюк Яким, Іванько Йосип, Фуґоль Гаврило, Филонко Яків, Курочка Іван, Филонич Ярина, Волошин Кирило, Шульга, Гаранусенко Віктор, Кулинич Микита, Кулинич Іван, Кулинич, Кузьменко Іван, Єщенко Пилип, Єщенко Іван, Шептун Петро, Коноваленко Іван, Шиян Карпо, Лисенко Микола, Пугач Степан, Курика Василь, Черкас Кирило, Гордусь Павло, Ванда Степан, Рула Микола, Єщенко Андрій, Лапенко Василь, Ранюк Грицько, Польща Степан, Рахуба Михайло, Оченаш Микола, Лапенко Пилип. Разом шістьдесят три особи. Вічна їм Пам'ять!

Кущинський А. Загибель села Березова Лука на Полтавщині // Вісник. -1983.-№ 4.

Спомин про генерала-хорунжого Петра Дяченка

Роман ПЕТРЕНКО, член ОУН, учасник українського підпілля

Серед західноукраїнської молоді у міжвоєнних роках спостерігався особливий потяг до зброї. Може, тому, що ми були народились у бурхливі роки Першої світової війни й у дитячих роках ще були помітні її сліди — стара зброя, окопи, вояцькі шоломи, все це входило до наших забав. А дитяча уява буяла далеко поза реальністю. Ми бачили себе в боях, які почали наші батьки, ми знали про Зимові походи та горіли вогнем піти їхніми слідами.

Польська держава накладала свою волю на наш запал. Заборона на всі парамілітарні організації привела нас до підпільного Пласту і ОУН. "Здобудеш або згинеш!" стало нашим девізом.

Час від часу проникали на Волинь одиниці з інтернованої в Тарнові чи Каліші Армії УНР. Нічого героїчного в їхніх постатях ми не зауважували. Були тепер це вчителі, бухгалтери, кооперативні працівники, яким удалось висмикнутися з табору. Тільки часом підслуховували уривки розмов про минулі бої, перемоги й поразки…

Студентські роки провів я у Варшаві, куди українців допускали легше, ніж до інших університетських міст у Польщі. Там, у соборі Св. Марії Магдалини на Празі (так звалась ця частина Варшави) побачив колишніх українських вояків. Вони, контрактові старшини польської армії, тримали себе безпосередньо, щиро і гідно. З одним з них — тодішнім майором Петром Дяченком — судилося мені зустрічатись багато разів. Його тверда українська свідомість, людяність і відвага не раз рятували мені та іншим життя. Високий, стрункий, припадав трохи на ногу внаслідок інвалідства. Він любив жартувати:

— Вчіться, хлопці, то будете добрими вояками. Війна дурнів не любить. Від дівчат тримайтесь здалека, а горілку пийте, бо то козацька справа. Тільки глядіть, розуму не пропивайте.

Під час Німецько-польської війни в 1939 р. полковник Дяченко був ранений у боях над Німаном. Разом з іншими старшинами польської армії (близько 1000 чол.) був інтернований у Литві, пізніше перевезений до табору старшин під Кенігсбергом.

Розпочавши війну із СССР у 1941 р., німці в короткому часі окупували всі українські землі. Вже з перших днів війни стало ясно, що різниці між червоним окупантом, що відійшов, і брунатним, що прийшов, нема. Українців трактовано як нижчу расу, рабів. Арешти, розстріли, вішання, спалення цілих сіл вимагало рішучих дій! І ми взяли до рук зброю.

Початки організації підпільної армії були винятково складні. Бракувало старшин, підстарший, зброї, амуніції, лікарів, медикаментів і багато ще іншого, необхідного для ведення військових дій. Одначе підпільна армія росла, захоплювала й підіймала до боротьби населення. Спочатку це були поодинокі самооборонні відділи, які, зливаючись, створили легендарну Українську повстанську армію, керовану проводом ОУН.

Почалися розшуки знавців військової справи серед українських військовиків, що служили в чужих діючих арміях. Так натрапили на слід полковника Петра Дяченка в Холмі. Тому що я був з ним особисто знайомий з Варшави, мені доручено з ним зустрітись і вести розмови.

Я здавав собі справу з того, що співпраця з підпіллям для нього була небезпечною, але він погодився на таку зустріч, що відбувалась в одному з сіл Холмщини, а дальше на Володимирщині і Ковельщині.

У підпілля полковник не міг іти з огляду на його фізичний стан. Натомість він радо дав згоду співпрацювати з підпіллям і допомагати чим зможе. До його штабу було приділено спеціяльного зв'язкового, через якого ми були з полковником у повсякчасному контакті (зв'язковим цим був друг "Медвідь" — Михайло Лебідь. Походив із Волині. Помер у 1973 р. в США. Похований у Бавнд-Бруці).

У важливіших справах я бував особисто в Холмі й гостював у полковника. Там я зустрів паню Олену, що з часом стала його дружиною. Коли полковник захотів оглянути "Ліс" (як він казав), його возили до "Республіки на Вовчаку" під Володимиром, де його з почестями приймали і де він був захоплений вишколом і доброю бойовою поставою відділів УПА.

Найбільше допоміг полковник Дяченко документами. Він постачав німецькі військові документи "іп Ьіапко", давав вказівки, як і де ними послуговуватися. З ними можна було вільно пересуватись у терені в будь-якому напрямку. З часом підпільні майстри дуже вдало такі документи підробляли.

З визначніших поїздок з цими документи пригадую поїздки кур'єрів до Львова, Кракова, Відня, Праги і Братислави. Одного разу, коли попросили ще документи для певних людей на виїзд до Італії, полковник обурився, кажучи:

— Люди добрі, майте ж якусь совість. Ви думаєте, що я міністер Райху?

Одначе потрібні документи вистарався.

На його листові рекомендації я їздив з його заступником, майором Павлом Каліновським, до Президента УНР А. М. Лівицького до Варшави в кінці 1943 року. Я був уповноважений говорити з ним про військові кадри для УПА; іншим разом відвідали Президента УНР члени УГВР у м. Ляску коло Лодзі, де він перебував у маєтку полковника Куниці.

Крім документів, полковник Дяченко передав для УПА через свої відомі тільки йому джерела певну кількість зброї (зокрема, короткої і гранат).

У період боїв за м. Ковель на Волині курінь УПА Лисого мав труднощі пробитися згідно із вказівками штабу УПА за фронтову лінію в совєтське запілля, але за допомогою полковника курінь виконав наказ.

Ковельщина, фактично ціла долина річки Стохід, була так насичена військовими з'єднаннями, що в терені важко було пересуватись. Порвані були всі зв'язки. Полковник, маючи свій транспорт, кілька разів, наражуючи своє життя, допоміг в районі Матієва наладнати зв'язок із запіллям і відділами УПА. При тому передав до УПА чергову кількість зброї. При передачі зброї в підпілля "пропав" і один кулемет з його власної охорони, за який він був особисто відповідальний.

"Старий", так ми його називали поза