Відкрите суспільство та його вороги - Карл Раймунд Поппер

наголосити лише на протистоянні історицизму і соціальної інженерії. Це протистояння, певно, можна буде краще пояснити, якщо ми розглянемо ставлення історицистів і соціальних інженерів до соціальних інститутів, тобто до таких явищ, як страхова компанія чи поліція, чи уряд, або ж бакалійна крамниця.

Історицист схильний розглядати соціальні установи переважно з точки зору їхньої історії, тобто їхнього виникнення, розвитку, їхнього сучасного і майбутнього значення. Він, певно, може наполягати, що вони виникли згідно з визначеним задумом чи планом і мають мету, зумовлену волею людини чи бога; або ж він може твердити, що вони не призначені для служіння якійсь чітко зрозумілій меті, але радше є безпосереднім виявом певних інстинктів та пристрастей; або ж може твердити, що колись вони слугували засобом для досягнення певної мети, але згодом втратили цю свою властивість. Соціального інженера і технолога, з іншого боку, навряд чи зацікавить походження інститутів чи початкові наміри їхніх засновників (хоча й немає причин, які б завадили йому визнати той факт, що «лише меншість соціальних інститутів створені свідомо, тоді як величезна більшість просто «виросли» як незаплановані наслідки людської діяльності»10). Швидше він сформулює своє питання таким чином. Якщо перед нами стоїть ось така й така мета, то чи добре ці інститути побудовані й організовані, щоб слугувати їй? Як приклад, ми можемо розглянути інститут страхування. Соціальний інженер чи технолог не буде сушити собі голову над питанням, чи виникло страхування для отримання певного прибутку, або чи історична місія страхування полягає в служінні загальному добробуту. Але він може запропонувати критику окремих страхувальних установ, щоб показати, приміром, як збільшити їхню прибутковість, або, що вже зовсім інше, як збільшити блага, що їх отримує суспільство від страхування; він також запропонує найефективніші шляхи для досягнення тієї чи іншої мети. Розглянемо ще один приклад соціального інституту — поліцію. Деякі історицисти, певно, змалюють її як знаряддя для захисту свободи й безпеки, інші — як інструмент класового панування і гноблення. Соціальний інженер чи технолог, однак, запропонував би заходи, які зробили б поліцію прийнятним знаряддям для захисту свободи і безпеки, або розробив заходи, які обернули б її на могутню зброю класового гноблення. (У ролі громадянина, що прагне певної мети, в яку вірить, він може вимагати, щоб обрали саме такі цілі і відповідні заходи. Але в ролі технолога він дуже обережно поставився б до розмежування питань про мету та її вибір і фактологічних питань, тобто соціальних наслідків від будь-якого можливого заходу11.)

Говорячи більш загально, ми можемо твердити, що інженер чи технолог розглядає інститути раціонально, як засоби, що служать певній меті, і що як будівничий він судить про них цілковито з огляду на їхню придатність, ефективність, простоту і таке інше. Історицист, з іншого боку, скоріше намагатиметься розкрити походження і призначення цих інститутів для того, щоб визначити «істинну роль», яку вони відіграють у розгортанні історії — оцінюючи їх, приміром, як «створені за божим велінням» або «за велінням долі», або як такі, що «служать важливій історичній меті» тощо. Все це не означає, що соціальний інженер або технолог обстоюватиме твердження, що такі інститути є засобами або знаряддям для досягнення мети; він може чудово усвідомлювати той факт, що в багатьох важливих відношеннях вони дуже відрізняються від механічних знарядь чи машин. Він не забуде хоча б те, що вони «зростали» у спосіб подібний (але ні в якому разі не тотожний) до росту організмів і що це факт надзвичайної ваги для суспільного будівництва. Він не дотримується «інструменталістської» філософії соціальних інститутів. (Ніхто не скаже, що помаранч є знаряддям чи засобом досягнення мети; але ми часто дивимося на помаранчі як на засіб досягнення мети, хоча б тоді, коли хочемо з'їсти їх, або коли хочемо заробити на життя, продаючи їх.)

Два ставлення, історицистське і соціальної інженерії, часом трапляються у типовому поєднанні. Найдавнішим і, певно, найпереконливішим прикладом цього є соціальна і політична філософія Платона. Вона поєднує, так би мовити, певні, цілком очевидні у своїй основі, технологічні елементи із тлом, на якому домінують складні прояви типово історицистських рис. Таке поєднання є показовим для багатьох суспільних і політичних філософів, які розробили те, що згодом описували, як утопічні системи. Усі ці системи говорять на користь певного виду суспільного будівництва, оскільки вони вимагають прийняття певних інституційних засобів, хоча й не завжди дуже реалістичних, для досягнення своїх цілей. Та коли ми починаємо розглядати ці цілі, то часто виявляємо, що вони визначені історицизмом. Платонова політична мета, зокрема, залежить значною мірою від його історицистських доктрин. По-перше, він намагається втекти від Гераклітової мінливості, яка проявляється в соціальній революції й історичному розпаді. По-друге, він вважає, що мети можна досягти заснуванням держави, яка буде такою досконалою, що не братиме участі у загальній спрямованості історичного розвитку. По-третє, він вважає, що зразок чи оригінал його досконалої держави можна знайти у віддаленому минулому, в Золотій добі, яка існувала на зорі історії; бо якщо світ руйнувався з плином часу, то що далі ми заглянемо в минуле, то досконаліші форми виявимо там. Досконала держава є подібною до найпершого предка, найстародавнішого прабатька пізніших держав, які є погіршеними відбитками цієї досконалої, найкращої чи «ідеальної» держави12; ідеальна ж держава не є ані звичайною ілюзією, ані оманою, ані «витвором нашого розуму», але, з огляду на свою стабільність, є набагато реальнішою, ніж усі ці загниваючі суспільства, що перебувають у плинності і можуть зникнути будь-якої миті.

Отож, навіть Платонова політична мета, зразкова держава, великою мірою залежна від його історицизму, але те, що справедливо стосовно його філософії держави, можна поширити, як уже говорилося, на його загальну філософію «усіх речей», на теорію «форм» чи «ідей».

V

Плинні речі, речі, що погіршуються і розпадаються, є (як і держави) нащадками, дітьми досконалих речей. І подібно до дітей, вони є копіями своїх пращурів. Батько чи оригінал змінюваної речі — це те, що Платон називає її «формою», «зразком» або «ідеєю». Як і раніше ми повинні наполягти на тому, що «форма» чи «ідея», попри свою назву, не є «уявою нашого розуму»; це не ілюзія і не омана, а реальна річ. Така річ і справді набагато реальніша за звичайні речі, які змінюються, і які попри їхню, здавалося б, міць, приречені до розпаду; бо «форма» чи «ідея» — це досконала річ і вона не зникає.

Не слід думати, що «форми» або «ідеї» існують подібно до тлінних речей у часі та просторі. Вони — поза простором і поза часом (оскільки вічні). Але ці речі перебувають