Відкрите суспільство та його вороги - Карл Раймунд Поппер

історицисти бояться змін і що вони не здатні сприйняти ідею мінливості без серйозної внутрішньої боротьби. Досить часто здається, що вони намагаються компенсувати свою втрату стабільного світу, чіпляючись за погляди, що зміни відбуваються згідно із незмінними законами. (У Парменіда і в Платона ми навіть знайдемо теорію про те, що плинний світ, в якому ми живемо,— це лише ілюзія, і є інший, реальніший світ, який не змінюється.)

У Гераклітовому випадку надмірне наголошення на змінюваності призвело його до припущення, що всі матеріальні речі — тверді, рідкі чи газоподібні, схожі на полум'я — це радше процеси, ніж речі, і що всі вони є трансформацією вогню; видима тверда земля (що утворена з попелу) є лише вогнем у процесі перетворення, і навіть рідини (вода, море) є однією з форм вогню (і можуть стати пальним, хоча б у вигляді нафти). «Першою трансформацією вогню є море; та саме море — це наполовину земля, а наполовину — гаряче повітря»6. Таким чином, усі інші «елементи» — земля, вода і повітря — це перетворений вогонь: «Усе змінюється на вогонь, а вогонь на все: як золото обмінюють на товари, а товари на золото».

Але звівши всі речі до полум'я, до процесів, подібних згорянню, Геракліт бачить у цих процесах закон, міру, розум, мудрість, і, зруйнувавши космос як споруду, оголосивши її купою сміття, він знову запровадив її вже як наперед визначений порядок подій у світі-процесі.

Кожен процес у світі, а надто власне вогонь, розгортається відповідно до певного закону, своєї «міри»7. Це невблаганний і непереборний закон, і тут він нагадує нашу сучасну концепцію природного закону, так само як і розуміння історичних чи еволюційних законів сучасними історицистами. Але Гераклітові погляди різняться від цих концепцій настільки, наскільки проголошення розсудливості, насаджуваної силою, відрізняється від закону, запровадженого державою. Така неспроможність розмежовувати юридичні закони чи норми, з одного боку, і природні закони чи правила, з іншого, характерна для племінного табуїзму: обидва різновиди закону однаково трактуються як магічні, що робить раціональну критику створених людиною табу такою ж неймовірною, як і спроба поліпшити вищу мудрість і розсудливість законів чи правил світу природи: «Усі події відбуваються так, як велить доля... Сонце не переступить межу своєї стежі; інакше богині Долі, служниці Справедливості знатимуть, як знайти його». Та сонце не лише кориться законові; вогонь, в образі сонця і (як ми побачимо) Зевсової блискавиці, стежить за законом і судить згідно з ним. «Сонце є доглядачем і охоронцем циклів, обмежуючи, судячи, проголошуючи і виявляючи зміни і пори року, які породжують всі речі... Цей космос, один і той самий для всього існуючого, не створив ніякий бог і ніяка людина, але завжди він був, є і буде вічно живим вогнем, що мірами загоряється і мірами гасне... Вогонь наперед збагне, розсудить і покарає».

Ми часто знаходимо елемент містицизму в поєднанні з історицистською ідеєю безжалісної долі. Критичний аналіз містицизму буде подано в розділі 24. Тут я хочу лише показати роль антираціоналізму і містицизму у Гераклітовій філософії8: «Природа полюбляє ховатись,— пише він, і далі: — Бог через свого оракула в Дельфах нічого не відкриває і не таїть, але показує своє значення через натяки». Гераклітове презирство до більш емпірично настроєних вчених є типовим для тих, хто прийняв таке ставлення: «Щоб знати багато речей, не треба мати великий розум; у противному разі його було б більше у Гесіода і Піфагора, так само як і у Ксенофана... Піфагор — це прабатько всіх ошуканців». До цієї зневаги до вчених долучається містична теорія інтуїтивного розуміння. За відправну точку у Гераклітовій теорії розуму править той факт, що, коли ми не спимо, то всі живемо у спільному світі. Ми можемо спілкуватись, контролювати і перевіряти один одного, а отже існує певність у тому, що ми не є жертвами ілюзії. Але ця теорія набула й іншого, символістичного, містичного тлумачення. Це теорія містичної інтуїції, якою наділено обраних, тих, хто не спить, хто має владу бачити, чути і говорити: «Не можна діяти і говорити ніби уві сні... Ті, хто не спить, мають один спільний світ; ті ж, що сплять, повертаються у свої особисті світи... Вони не здатні ні слухати ні говорити... Навіть коли вони чують, то схожі на глухих. Це про них сказано; вони присутні, і все-таки їх тут немає... Є лише одна мудрість: збагнути думку, яка керує усім через усе». Світ, відчуття якого є спільним для тих, хто не спить, являє собою містичну єдність, тотожність усіх речей, які можна осягнути лише розумом: «Треба знайти те, що є спільним для всього... Розум є спільним для всіх... Усе стає одним і один стає усім... Той один, який єдиний уособлює мудрість, який хоче і водночас не хоче, щоб його називали ім'ям Зевса... Блискавиця править усіма речами».

Втім, годі про більш загальні риси Гераклітової філософії всеохопної мінливості і прихованої долі. З цієї філософії проростає теорія рушійної сили усіх змін; теорія, що проявляє свій історицистський характер, наголошуючи на важливості «соціальної динаміки» на противагу «соціальному покою». Гераклітова динаміка природи взагалі і суспільного життя зокрема підтверджує погляд, що його філософія була навіяна суспільними і політичними заворушеннями тієї доби. Оскільки він проголошує, що боротьба чи війна є рушійною силою і творчим принципом будь-якої зміни, а надто усіх різниць між людьми. І будучи типовим історицистом, він розглядає суд історії як суд моральний9, бо вважає, що наслідок війни завжди справедливий10: «Війна є батьком усього, царем усього. Вона доводить, що одні — це боги, а інші — звичайні люди, обертаючи останніх на рабів, а перших на володарів... Слід розуміти, що війна загальна і що справедливість — суд — це боротьба, і все розвивається у боротьбі і з необхідності».

Але якщо справедливість — це боротьба чи війна; якщо «богині Долі» водночас є і «служницями Справедливості», якщо історія, а точніше кажучи, успіх, тобто успіх у війні, є мірилом чеснот, тоді й сама система чеснот повинна бути «плинною». Геракліт застосовує до цієї проблеми свій релятивізм і своє вчення про єдність протилежностей. Воно витікає з теорії мінливості (яка залишається основою для Платонової, а більшою мірою для Арістотелевої теорії). Річ, яка змінюється, повинна позбуватись якоїсь властивості і набувати протилежну властивість. Важить не стільки річ, як процес переходу з одного стану в протилежний, а в такий спосіб ототожнення протилежних станів11: «Холодне нагрівається, а тепле охолоджується; вогке висихає, а сухе стає вологим... Хвороби вчать нас цінувати здоров'я... Життя і смерть,