Відкрите суспільство та його вороги - Карл Раймунд Поппер
Якщо всі речі повсякчас змінюються, то неможливо сказати що-небудь визначене про них21. У нас не буде справжнього знання про них, а, в кращому разі, розпливчасті й оманливі «судження». Ця точка зору, як нам відомо з Платонових і Арістотелевих творів, хвилювала багатьох Гераклітових послідовників. Парменід, один із Платонових попередників, який значною мірою вплинув на нього, вчив, що чисте знання, на відміну від оманливого судження, спрямоване тільки на незмінний світ і саме за допомогою цього чистого знання причини можна виявити такий світ. Але незмінна і неподільна дійсність22 яку, на гадку Парменіда, він відкрив поза світом скороминущих речей, не має анінайменших зв'язків із світом, у якому ми живемо і помираємо. А відтак і не може пояснити його.
Таке становище не задовольняло Платона. Хоча філософ не любив і зневажав емпіричний плинний світ, у душі він найбільше цікавився саме цим світом. Платон прагнув розкрити таємницю його занепаду, його бурхливих змін і його нещастя. Він сподівався знайти засіб його порятунку. Платона глибоко вразило Парменідове вчення про незмінний, реальний, міцний і досконалий світ поза примарним світом, у якому ми страждаємо; але таке пояснення не розв'язувало проблеми, поки не було поєднане із світом чуттєвих речей. Він шукав знання, а не суджень; чистого раціонального знання незмінного світу; але водночас і знання, яке б він міг застосувати для дослідження нашого плинного світу, а надто мінливого суспільства; політичних перемін та їхніх дивних історичних законів. Платон поставив собі за мету розкрити таємницю царського знання політики, мистецтва правити людьми.
Але точна наука політики здавалася такою самою неможливою, як будь-яке точне знання про плинний світ; у галузі політики не було нічого постійного. Хіба можна обговорювати хоч би яке політичне питання, коли значення таких слів як «уряд», «держава» або «місто» міняються з кожною новою фазою історичного розвитку? Політична теорія, мабуть, видавалася Платонові в його гераклітівський період так само оманливою, мінливою і незбагненною, як і політична практика.
У такій ситуації, як повідомляє Арістотель, Платон одержав дуже важливий дороговказ від Сократа. Сократ цікавився етичними питаннями і був реформатором етики, моралістом, який набридав усім людям, примушуючи їх обмірковувати, пояснювати і оцінювати принципи своїх вчинків. Він часто розпитував їх і рідко задовольнявся їхніми відповідями. Ось типова відповідь, яку він отримував: «Ми чинимо так, бо це «мудро», «ефективно», «справедливо», «благочестиво» тощо» — а відтак він далі розпитував, що таке мудрість, ефективність, справедливість чи благочестивість. Іншими словами, він намагався випитати про «якість» речі. Тож обговорював, приміром, прояви мудрості в різних ремеслах і справах з метою знаходження спільного в усіх різноманітних і мінливих «мудрих» способах життя, і таким чином знайти, чим насправді є мудрість, або що насправді означає «мудрість», або (за Арістотелевим визначенням) у чому її сутність. «Цілком природно,— каже Арістотель,— що Сократ мав шукати сутність23, тобто якість або раціональне пояснення речі, а також справжнє, незмінне чи істотне значення терміна. «У цьому зв'язку він був першим, хто порушив проблему загального визначення».
Ці Сократові спроби обговорити такі етичні терміни, як «справедливість», «скромність» чи «благочестя», з повним правом порівнюють із сучасними міркуваннями про свободу (наприклад, Мілля), або владу, або про індивіда і суспільство (наприклад, Катліна)24. Не слід вважати, що Сократ у своїх пошуках незмінного чи суттєвого значення таких термінів надавав їм конкретного образу або розглядав їх як речі. Принаймні Арістотель цього не припускає, він, навпаки, каже, що саме Платон розвинув Сократів метод пошуку значення чи сутності у метод визначення справжньої природи, «форми» чи «ідеї» речі. Платон підтримує «Гераклітове вчення про те, що всі чуттєві речі перебувають у стані плинності і що не існує знання про них», але в Сократовому методі він знаходить вихід із цього скрутного становища. Хоча «неможливе визначення будь-яких чуттєвих речей, оскільки вони повсякчас змінюються», можна дійти визначення і справжнього знання речей іншого порядку — сутності чуттєвих речей. «Якщо знання чи думка здатні осягнути предмет, то мусять відкрити й інші незмінні сутності, окрім чуттєвих»,— каже Арістотель25 і сповіщає, що Платон «речі такого іншого виду назвав «формами» чи «ідеями», а чуттєві речі, вказував він, відрізняються від них і названі за ними. Також існує багато речей з однаковою назвою, всі вони мають спільну «форму» чи «ідею».
Така Арістотелева оцінка тісно узгоджується із власними Платоновими доказами, які він наводить у «Тімеї»26, і свідчить, що для Платона першочерговим завданням було знайти науковий метод для вивчення чуттєвих речей. Він прагнув здобути чисто раціональне знання, а не прості судження, а що чисте знання про чуттєві речі неможливо здобути, то він наполегливо, як ми вже раніше казали, шукав принаймні такого чистого знання, яке було б певним чином пов'язане і застосоване до чуттєвих речей. Знання «форм» чи «ідей» відповідало цій вимозі, оскільки «форма» була споріднена із своєю чуттєвою річчю, подібно до того, як батько прив'язаний до своїх дітей, що ще не виросли. Отже «форма» пояснювала б чуттєву річ і до неї можна було б звертатись у важливих питаннях, що стосуються плинного світу.
Відповідно до нашого аналізу, теорія «форм» чи «ідей» має у Платоновій філософії принаймні три різні призначення. 1) Це вкрай важливий методологічний засіб, оскільки уможливлює чисте наукове знання, а рівно знання, яке може бути застосованим до світу мінливих речей, про які ми не здатні безпосередньо одержати яке-небудь знання, лише судження. Отже, стає можливим досліджувати проблеми мінливого суспільства і побудувати політичну науку. 2) Вона дає ключ до розуміння такої вкрай необхідної теорії мінливості і занепаду, теорії генерації й деградації і, зокрема, ключ до розуміння історії. 3) Вона відкриває шлях у соціальній царині до певного роду суспільної інженерії й уможливлює створення механізмів, які б зупинили суспільні переміни, оскільки пропонує запровадити «найкращу державу», такою мірою близьку до «форми» чи «ідеї» держави, що буде нездатною до занепаду.
Про проблему (2), а саме теорію мінливості й історії, йтиметься у четвертому та п'ятому розділах, де буде розглянуто Платонову описову соціологію, тобто його опис і пояснення змінюваного суспільного світу, в якому він жив. Про проблему (3), зупинення суспільних змін, мова піде в розділах від шостого до дев'ятого, в яких розглядатиметься Платонова політична програма. Проблема (1) Платонової методології вже була коротко окреслена в цьому розділі за допомогою Арістотелевого викладу історії Платонової теорії. До цих міркувань я хотів би додати ще кілька
