Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Жуков, який координував дії радянських фронтів під час ліквідації «котла» в районі Корсуня-Шевченківського в лютому 1944 року, несе безпосередню відповідальність за те, що противнику вдалося з оточення (яке організували без Жукова) вирватися. Радянська пропаганда, звісно, записала це у чергову «перемогу», але вона дуже цікава: «переможці» втратили убитими 24 286 солдатів і офіцерів, до 850 танків та САУ, а «розгромлені» убитими й полоненими втратили близько 19 тисяч, 50 танків та штурмових гармат, а з оточення вирвалися 49 423 солдати, офіцери і генерали. Провал був настільки грандіозний, що навіть хвалькуватий Жуков змушений був визнати свою провину. Після цієї поразки Сталін його обматюкав і більше ніколи не доручав координацію дій кількох фронтів. Так що даремно «Маршалу Перемоги» пам’ятники ліплять.
Міф третій. Масовий мор населення Ленінграда стався через блокаду. На Нюрнберзькому трибуналі радянські прокурори навіть намагалися поставити це у провину німецьким генералам як «злочин проти людяності».
У реальності все набагато страшніше, й німці тут ні до чого. Коли в дитинстві я дивився фільми про блокадний Ленінград, не розумів однієї штуки. Показують, як кригою Ладозького озера крізь ніч і снігову віхолу (обов`язково віхола) безперервною чередою йдуть у Ленінград колони машин. Дивився й нічого не розумів: якщо ця знаменита «Дорога життя» не могла забезпечити Ленінград продовольством – побудуйте 3, 30, 300 доріг. Озеро величезне, в чому проблема? Не вистачає машин – є коні. Та хоч собачі упряжки! У найвужчому місці озеро мало 30 кілометрів.
Поставте людей у ланцюг – вони з рук у руки передадуть і борошно, і сало, і цукор. Не обов`язково самих лише охлялих ленінградців задіювати – можна з боку Великої землі людей підтягнути. Дивина та й годі – блокада Ленінграда офіційно продовжувалася 872 дні, але «Ленінградський голодомор» тривав чомусь в період з листопада 1941 по лютий 1942 року. А потім якось постачання харчів у місто наладили тією ж «Дорогою життя» взимку, а навесні-восени – суднами.
Сторінки з блокнота 14-річної ленінградки Тані Савичевої. «Щоденник смерті». «Савичеви померли усі», – виводила останні у своєму житті рядки слабкою від голоду рукою дівчинка. Радянські прокурори на Нюрнберзькому трибуналі намагалися долучити ці записи як докази злочину нацистів. Насправді це обвинувачення на адресу більшовицького режиму.
Марк Солонін дивується: «Відома (здебільшого опублікована ще в радянський період) статистика однозначно свідчить про реальну можливість постачання міста через Ладозьке озеро. Уже в лютому 1942 р автомобілями кригою замерзлого Ладозького озера в місто доправлялося в середньому 3 071 т вантажів на день, у березні ця цифра зросла до 3 946 т – при цьому для забезпечення мешканців хлібом за нормою 800 г (що абсолютно виключає можливість голодних смертей) було потрібно не більше 1 500 тонн борошна на добу…» [144]. Про те, що за необхідності до Ленінграда возили харчі навіть авіацією – писано-переписано. Не для всіх, щоправда, возили, а лише для партійної еліти. Інструктор відділу кадрів Ленінградського міського комітету ВКП(б) Микола Рібковський змальовував свій відпочинок у закритому партійному санаторії під Ленінградом: «Кожен день м’ясне – баранина, шинка, курка, гуска, індичка, ковбаса; рибне – лящ, салака, корюшка, і смажена, і відварна, і заливна. Ікра, балик, сир, пиріжки, какао, кава, чай, 300 грамів білого і стільки ж чорного хліба на день.. і до всього цього по 50 грамів виноградного вина, доброго портвейну до обіду і вечері. Харчування замовляєш напередодні на свій смак» [145]. Це таке згадує партійний чиновник нижчої ланки. Він міг замовляти наїдки та напої на власний смак. А дітям видавали по 200 грамів хліба. Марк Солонін правильно оцінив голод осені-зими 1941 року як штучний. Як Голодомор. Однак не зміг знайти відповідь, навіщо комуністам знадобилося заморити голодом від 600 тисяч до 1,5 мільйони (у Нюрнберзі фігурувала цифра 632 тис., яка нині вважається сильно заниженою) людей, висунувши одразу 4 версії від злочинної халатності більшовицького керівництва до організації голоду з метою вилучення у населення цінностей в обмін на продовольство, – багато партійців та особливо тих, хто мав доступ до розподілу харчів, справді озолотилися неймовірно.
Проте головна причина не в цьому. Лише восени-взимку 1941 року і лише під Москву з Ленінграда відправили 713 танків. Це продукція Кіровського заводу – важкі КВ-1 та КВ-2. Плюс 3 тисячі(!) гармат. І понад тисячу мінометів. Плюс 58 бронепоїздів. Плюс мільйон(!) снарядів у важкезних дерев’яних ящиках. Якось усе це добро через блокаду пройшло. Хліб лише для ленінградських дітей не доходив чомусь. Але і це ще не все. Аби виробити мільйон снарядів, потрібна бронза, латунь, вибухівка, вольфрам, мідь. Для танків необхідна броньована сталь, двигуни, електродвигуни, гума, оптика, радіостанції, і ще масу всього. Це «все» і везли тисячі автомобілів у Ленінград. Ось вона страшна таємниця нелюдського більшовицького режиму: до Ленінграда замість харчів доправляли сировину для воєнних заводів, а з Ленінграда замість дітей – зброю. Потім, коли ситуація на фронтах стабілізувалася, запрацювали евакуйовані заводи на Уралі і в Казахстані й пішли американські поставки по ленд-лізу, харчів до Ленінграда почали завозити більше, а сировини менше. А там і заводи евакуювали.
Треба сказати, якби оті сотні важких танків КВ, броню яких не пробивали німецькі протитанкові гармати, кинули на прорив блокади в районі ст. Мга, де глибина позицій Вермахту між Ленінградським та Волховським фронтами складала лише 12 км – жодної блокади уже восени 1941 року не було б. До речі, в Нюрнберзі звинувачення радянської сторони було відкинуті. Трибунал фактично визнав, що сотні тисяч людей в Ленінграді заморили голодом не нацисти, а комуністи.
Міф четвертий. Москву восени 1941 року врятували морози, ополченці, «сибірські дивізії» та стратегічний геній Жукова. Насправді Москву врятували дощі.
13 жовтня в районі Вязьми німці оточили 5 радянських армій, у полон потрапили 663 тис. солдат і офіцерів. Через 2 дні
