Відгуки
Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Читаємо онлайн Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
народи (кримські татари, чеченці, інгуші, калмики, балкарці тощо) – дуже ефективний метод залякування – самі ж родичі не пустять чоловіка партизанити проти комуністів, знаючи, що їх за 24 години повантажать у товарні вагони й вивезуть у голий казахстанський степ. Але були й інші випадки, перед якими тьмяніють злочини есесівців. Один лише приклад. У СРСР кожному школяреві було відомо про трагедію білоруського села Хатинь. Тим з молоді, хто зараз про це не знає – коротко. 22 березня 1943 року айнзацгрупа 36-ї гренадерської дивізії СС «Дірлевангер» та 118-й батальйон охоронної поліції, основу якого складали колишні радянські військовополонені, завербовані в таборах на території України, за сприяння партизанам знищили село Хатинь разом із його мешканцями. За офіційною радянською версією, людей загнали до стодоли, яку обклали соломою й підпалили. Тих, хто намагався врятуватися, розстрілювали кулеметники. Убито та спалено живцем 149 мешканців, у тому числі 75 дітей, врятувалось лише кілька щасливчиків. Після війни з Хатині зробили потужний об’єкт пропаганди. Мільйонів рублів на меморіальний комплекс не пошкодували. Сюди возили піонерів з усього Радянського Союзу. Сюди возили робітничі делегації. Сюди возили делегації іноземні з країн «соціалістичного табору» та «капіталістичного світу». А от в селі Хайбах меморіалів не будували й піонерів до нього не возили. А там 23 лютого 1944 року у стайні колгоспу імені Берії (sic!) було живцем спалено 705 людей. Тих, хто намагався вирватися з вогню, розстріляли з кулеметів. Чому ж їм пам’ятника не поставили? Так, шановний читачу, ваша здогадка правильна. Бо цих людей знищили війська НКВС під командуванням улюбленця Берії та Сталіна генерал-майора держбезпеки грузина з двома класами освіти Михайла Гвішіані. За що знищили? За підтримку «бандформувань»? Та ні – ці люди ні в чому не були винні. Просто під час операції «Сочевиця» з депортації чеченців та інгушів, з транспортуванням певної частини людей з високогірних аулів виникли «ускладнення». Машини не могли пройти тими дорогами, а самостійно малі діти, хворі та старі йти не могли. Тож «нетранспортабельних» з аулів Галанчожського району Чеченсько-Інгушської республіки було вирішено спалити. Живцем. Про страшну трагедію Хайбаха, «чеченської Хатині» стало відомо відносно недавно і то далеко не всім. За цей свій «подвиг» Гвішіані отримав звання генерал-лейтенанта. Сподобалася товаришу Сталіну його «робота». І не одним Хайбахом. У 1943 році в процесі боротьби з чеченськими та інгушськими партизанами енкаведисти спалили десятки аулів й убили сотні мирних мешканців: жінок, дітей, старих. Схожа на хайбахську трагедія спіткала інгушські села Приміського району… Гітлер – мерзотник. Гіммлер і Кальтенбруннер – чудовиська. Нацизм засуджено і заборонено як нелюдську ідеологію. А от в очах значної частини людей з пострадянського простору Сталін, Берія і Гвішіані – герої. Їхні портрети у декого досі замість ікон на покутті висять. І комунізм як нелюдську ідеологію чомусь ніяк не заборонять. Ще один епізод війни. Масова здача в полон мільйонів червоноармійців і командирів. Вона набула такого масштабу, що у Вермахті не вистачало солдат для конвою. Іноді вони просто махали черговій групі червоноармійців рукою на Захід, казали ламаною російською «Ком, плєн там» і ті йшли без конвою, самі. Але спробуй ще й прогодувати таку прорву полонених! «Дійшло до того, що 26 липня 1941 року було видано наказ генерал-квартирмейстера № 11/4590, згідно з яким почалося звільнення полонених низки національностей (українців, білорусів, прибалтів). За час дії цього наказу, тобто до 13 листопада 1941 р., було розпущено по домівках 318 770 колишніх червоноармійців (головним чином українців – 277 761)» [106]. Масове дезертирство, здача у полон, повстання та інші прояви «глибокої любові» народів СРСР до «колгоспного щастя» та політики рідної партії опосередковано було визнано й Державним комітетом оброни. На підставі його рішення цілком таємним наказом НКВС СРСР № 00941 від 19 липня 1941 при особливих відділах дивізій і корпусів сформовано окремі стрілецькі взводи, при особливих відділах армій – окремі стрілецькі роти, при особливих відділах фронтів – окремі стрілецькі батальйони, укомплектовані особовим складом військ НКВС. Тобто повернулися до старих добрих загороджувальних загонів, винайдених Троцьким. А вже 12 вересня 1941 року вийшла цілком таємна Директива Ставки ВГК № 001919, в якій усе називалося своїми іменами й визнавалися сумні для товаришів з Політбюро факти: «…в наших стрілецьких дивізіях є чимало панічних і відверто ворожих елементів, які при першому ж натиску з боку противника кидають зброю, починають кричати: «Нас оточили!» І захоплюють за собою інших бійців. В результаті таких дій цих елементів дивізія вдається до втечі, кидає матеріальну частину і потім одинаками починає виходити з лісу. Подібні явища мають місце на всіх фронтах. Якби командири й комісари таких дивізій гідно виконували своє завдання, панікерські й ворожі елементи не могли би взяти гору в дивізії. Але біда в тому, що твердих і стійких командирів і комісарів у нас не так багато. З метою попередження вказаних вище небажаних явищ на фронті Ставка Верховного головнокомандування наказує: 1. У кожній стрілецькій дивізії мати загороджувальний загін з надійних бійців, чисельністю не більше батальйону (в розрахунку по 1 роті на стрілецький полк), підлеглий командиру дивізії і має в своєму розпорядженні крім звичайного озброєння засоби пересування у вигляді вантажівок і кілька танків або бронемашин. 2. Завданнями загороджувального загону вважати пряму допомогу комскладу в підтримці і встановленні твердої дисципліни в дивізії, припинення втечі одержимих панікою військовослужбовців, не зупиняючись перед застосуванням зброї…» (141). У стрілецькому полку РСЧА за штатом було три стрілецькі батальйони по три стрілецькі роти в кожному. Плюс окремі підрозділи – взвод розвідки, взвод зв’язку, санітарний, господарчий тощо. Тобто по суті, на кожних приблизно 15 бійців і командирів полку припадав 1 боєць загороджувальної роти, який кулеметним вогнем у спину стимулював стійкість червоноармійців і командирів в бою. Застосовували комуністи й інший перевірений спосіб – взяття у заручники родин військовослужбовців. 16 серпня 1941 року Сталін, Молотов, Будьонний, Ворошилов, Тимошенко, Шапошников і Жуков підписали наказ Ставки № 270 «Про випадки боягузтва і здачі в полон та заходи з припинення таких дій». Серед «заходів» зокрема були: арешт членів родин червоноармійців, що потрапили у полон, а також позбавлення таких родин продовольчих карток. Останнє означало фактично голодну смерть, особливо для міських мешканців, які не мали присадибних ділянок. Середня зарплатня під час війни дорівнювала ціні чотирьох кілограмів чорного хліба у комерційних магазинах. А в державних без карток нічого не відпускалося. Тож перш ніж здатися, солдат мав серйозно замислитися про долю своїх дітей. Кажуть, що то був вимушений крок. Це правда.
Відгуки про книгу Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій (0)