Відгуки
Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Читаємо онлайн Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
7 волго-уральських, 26 «туркестанських» тощо. Найбільш відомі з колаборантських формувань: 15-й козачий корпус фон Панновіца; Російська визвольна армія Власова, Російська Визвольна Народна Армія. Під контролем останньої на території Орловської, Брянської та Курської областей було навіть самоврядне утворення площею понад 10 тис. квадратних кілометрів – т. зв. Локотська республіка. Усе це відомо, проте російська пропаганда лише про ваффен-СС дивізію «Галичина» згадує. Яку формували не «бандерівці», а «мельниківці». Більша частина вояків якої не підпадала під визначення колабораціоністів, оскільки вони ніколи громадянами СРСР не були. Про Шухевича та батальйон «Нахтігаль» теж охоче пишуть і розповідають, хоча ні Шухевич, ні його бійці теж не були громадянами СРСР. До речі, аби закрити питання. Радянських генералів-зрадників, які перейшли на бік німців, після війни вішали й розстрілювали. А от рядові «хіві» отримували доволі м’які вироки – наприклад, 5-6 років заслання. Надто багато їх було, аби розстріляти і таборів на всіх не вистачало – полонених німців не було де тримати. Але це так – до слова. Але це ще не найсмачніше. Опоненти можуть сказати: зрадники – вони і є зрадники. Так, багато їх було. Але й «ворогів народу» було багато. Багато полонених наважувалися на перехід у стан ворога просто через голод. Тоді ловіть історії про повстання цілих народів в тилу радянських військ. Часто за сотні і навіть тисячі кілометрів від лінії фронту. «Червневе повстання» 1941 року у Литві ще можна списати на те, що цю країну лише недавно було окуповано й місцеве населення не палало до московських «визволителів» любов’ю, так само, які і населення Західної України, яке також відкривало вогонь у спини радянських солдат. Але… Є такий документ. Доповідь начальника відділу боротьби з бандитизмом НКВС СРСР на ім’я заступника Наркома внутрішніх справ Круглова про результати боротьби з бандитизмом, дезертирством та ухилянням від служби в Червоній Армії з 1 червня 1941 по 1 червня 1944 року. З грифом «Цілком таємно», звісно. В газеті «Правда» про таке не писали. На багатьох-багатьох сторінках сумлінно перераховано де, скільки і яких «банд» знешкоджено й скільки осіб до них входило. «За три роки Вітчизняної війни органами НКВС на території Радянського Союзу ліквідовано бандгруп – 7 161; учасників – 54 130. При цьому: вбито бандитів – 4 076; заарештовано – 42 529; легалізовано 7 525… По Радянському Союзу виявлено: дезертирів з Червоної Армії – 1 210 224; тих, хто ухилився від служби в Червоній Армії – 456 667» [140]. Півмільйона «уклоністів» плюс мільйон двісті тисяч дезертирів, плюс півтора мільйони «хіві» плюс мінімум 70 тисяч поліцаїв. А число сільських старостів, бургомістрів, працівників управ та інших органів місцевого самоврядування на окупованих територіях на сотні тисяч йшло. Це без урахування тих, кого затримувала військова контррозвідка. Це без урахування статистики по боротьбі з ОУН та УПА. Вона йшла окремо. Якщо когось цікавить, на 1 червня 1944 року органами НКВС було ліквідовано (убиті, полонені та ті, що самі здалися) – 34 878 бійців УПА та членів ОУН. Ілюстрація до масштабів спротиву. Зрозуміло, що далеко не всіх НКВС виловив. Тому масштаби народного повстання та спротиву мобілізації насправді були значно більшими. Уже восени 1941 року чекістам доводилося придушувати збройні виступи на Кавказі за допомогою бойової авіації. На кінець 1941 року, коли фронт проходив у кількох сотнях кілометрів, на Північному Кавказі було ліквідовано 39 «бандгруп» із загальним числом учасників 509, затримано 12 365 дезертирів (більшість з яких перебувала на нелегальному становищі, утворивши дрібні збройні групи) та 1 093 осіб, що ухилилися від військової служби. І це лише ті, кого змогла дістати рука НКВС. Наявність «бандформувань» у 1941-1942 роках відзначалася по всьому Сибіру та Далекому Сході: в Читинській, Новосибірській, Омській областях, Наримському окрузі, Хабаровському та Приморському краях. Якутія також не пасла задніх. «…політично нестійка частина населення ухилялась від призову до Червоної Армії, озброювалася та йшла у ліси. Нелегали, що переховувалися в тайзі, залучалися до бандповстанських формувань» (там само). У Якутії не лише дрібні партизанські загони, що діяли з тайги, існували. Тут ціла організація розгалужена, яка «…виникла у вересні 1941 року. Ватажки її поставили завдання об’єднати антирадянськи налаштованих осіб і підняти збройне повстання проти радянської влади… У результаті вербувальної роботи їм вдалося залучити на свій бік 57 осіб… На одній із нарад учасники організації намітили 15 квітня 1942 року днем виступу проти радянської влади. Керівництво повстанням було доручено спеціально створеному штабу… З метою придбання зброї повстанці мали намір обеззброїти охорону копальні, працівників міліції, а потім захопити управління копальні, оголосити народу про скинення радянської влади, визволити в’язнів Дальбуду і розповсюдити повстання по всій Якутії» (там само). Ще одна «банда» в Якутії називалася «Спілкою порятунку Росії від більшовизму» і на момент ліквідації нараховувала 19 осіб. І таких повідомлень сотні. Загалом лише протягом 1942 року по Сибіру і Далекому Сходу, згідно з доповіддю, ліквідовано 254 повстанські загони загальною чисельністю 1 298 осіб. Скільки залишилося в тайзі або діяло з території Китаю – не відомо. Це дуже багато, враховуючи низьку щільність населення у цих краях та абсолютну відсутність у повстанців політичного керівництва. Якщо УПА спиралася на потужну Організацію Українських націоналістів; якщо «Поліська Січ» Тараса Бульби-Боровця офіційно вважалася збройними силами уряду УНР в екзилі; якщо «лісові брати» Прибалтики мали централізоване й організоване керівництво, то в Сибіру відбувалася спонтанна самоорганізація. З «нуля», в умовах тотальної «шпигуноманії» та розгалуженої мережі агентури НКВС робити це було набагато важче. А ось Калмикія. Улітку 1942 року 110-а калмицька національна кавалерійська дивізія РСЧА практично у повному складі знялася з фронту під Ростовом-на-Дону, повернулася додому й стала основою повстанських загонів. Комуністів, керівників органів радянської влади, комсомольських активістів колишні червоні калмицькі кавалеристи різали десятками і сотнями. У подальшому, із захопленням Калмикії німцями, в 1943 році з колишніх бійців 110-ї кавдивізії було сформовано кавалерійський легіон у складі Вермахту числом 1 500 шабель. Звісно пізніше, особливо починаючи з 1944 року активний повстанський рух (крім України та Прибалтики) іде на спад, проте не припиняється. Наприклад, лише за першу половину 1944 року на Північному Кавказі ліквідовано 145 повстанських загонів загальною чисельністю 3 144 осіб. У республіках Середньої Азії – 238 загонів – 1 288 бійців. Загасання спротиву закономірне. Інакше бути не могло. По-перше, змінилася ситуація на фронтах. По-друге, не лише проти повстанців, але й проти членів їхніх родин комуністи застосовували воістину звірячі методи «умиротворення». Депортації за принципом «колективної відповідальності» було піддано цілі
Відгуки про книгу Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій (0)