Москва Ординська. Книга друга - Володимир Броніславович Бєлінський

«Так, кн. Курбський осуждал… Ивана IV за то, что он не довел до конца покорения Казанской земли, не послушал данного ему совета, “не исходить оттуда, дондеже до конца искоренить от земли оные бусурманских властителей”» [149, с. 12].

Не міг Іван IV винищити «бусурманских властителей» Казані, бо тоді мав би справу з Кримським ханом та всіма родами — Ширинів, Аргинів, Баринів, Кипчаків та інших.

Треба також пам’ятати, що при завоюванні Казані татарів мусульман у московському війську було аж ніяк не менше ніж православних. «Приторжественном въезде… в побежденную Казань (поруч з Іваном їхав Касимовський цар. — В. Б.)» [96, с. 22].

Характерно, що «два Царя Казанские, Утемиш–Гирей и Едигер, приняли Веру Спасителю (після завоювання Казані. — В. Б.). Первого, еще младенца, крестил Митрополит в Чудовом монастыре и нарек Александром; государь взял его к себе во дворец и велел учить грамоте, Закону и добродетели… Едигер, названный Симеоном, удержал имя Царя; жил в Кремле, в особенном большом доме; имел Боярина, чиновников, множество слуг…» [18, т. VIII, с. 235].

Та найцікавіше попереду: Казанский царевич Одександр, він же, Утеміш–Гірей, виявляється, був похований в Архангельському соборі Московського Кремля. Послухаємо:

«После них погребены здесь: великий Князь Василий Иоаннович; Цари: Иоанн IV (Грозный), Федор Иоаннович, Василий Иоаннович (Шуйский)…; принявшие Христианскую веру — Александр Сафагнреевич, Цар Казанский, сын знаменитой Сююнь беки…» [19, с. 304].

Отакі пироги випікає Московія. Та дивуватися не слід. Якщо згадаємо, що на Московському, Казанському та Касимовсько му улусах, після смерті хана Улу–Мухаммеда, залишилися його сини — Мухмутек, Касим і Якуб, то нема нічого дивного, коли нащадків Казанського царя ховали в усипальниці московських князів. За законами Чингісидів — двоюрідні та троюрідні брати (і далі) були звичайними братами. Ось тому цар Олександр, він же Утеміш–Гірей, хоча і був царем Казанським, та похований у Московському Кремлі: він був братом Івана (Грозного), чи його синів. І наостанок:

«Все Государи Российские (Московські. — В. Б.) обогащали и украшали Благовещенский (Кремлівський. — В. Б.) Собор, бывший постоянно Дворцовою их церковью. Тут они сочетались браком, приобщались Св. Таин в посты… В 1554 году здесь же совершено таинство брака последнего Царя Казанского, Симеона с Мариею Аццреевною Кутузовою–Клеопиною» [19, с. 317].

Як вам таке подобається?

Домова церква московських князів одночасно є домовою церквою Казанського хана. Це ще раз підкреслює, що московські князі та казанські хани походили з одного царського (ханського) роду. Тут навіть сперечатись нема про що.

Згадаємо дещо про завоювання Астрахані. Ми пам’ятаємо, що вперше Астрахань упала під ударами Московії в 1554 році.

От що писав російський державний діяч Федір Афанасійович Полунін з приводу завоювання Астрахані:

«Астрахань… Прежде бывший город Астрахань взятой и разоренной Государем Царем Иоанном Васильеичем в 1554 году не на сем месте стоял, но либо верстами десятью выше по Волге реке, на месте где после селитреной завод построен, или еще выше по Волге же 60 или 70 верст от нынешняго города при протоке реки Волги, называемом Ахтуба. На обеих сих местах находятся развалины древних строений, из которых возили камень в нынешний город Астрахань для городского и другого строения.:.» [128, с. 16].

Тобто давнє зол отоординське місто Астрахань було зруйновано вщент військом московитів. Іван IV наказав побудувати місто Астрахань в іншому місці, використовуючи старий будівельний матеріал. І так було вчинено зі всіма містами не тільки Поволжя, але також усього півдня Золотої Орди, від Казані і Темникова до Астрахані та Азова. Все це робилося свідомо й цілеспрямовано, щоби знищити пам’ять про минуле Московського улусу.

До речі, праця Ф. А. Полуніна друкувалася з дозволу Катерини II і довгий час у Московській державі була офіційним довідником. Послухаємо:

«Полунин Федор Афанасьевич, русский географ. В 1771–74 воевода в г. Верее. Составитель русского географического словаря — “Географического лексикона Российского государства…” (1773), который служил справочником по физич(еской) и экономич(еской) географии России до опубликования «Географическо статистического словаря Российской империи. П. Семенова (т. 195, 1862–83)» [2, т. 20, с. 258].

Сумніву щодо цілеспрямованого нищення стародавніх татарських міст Золотої Орди в часи Івана IV (Грозного) бути не може.

І ще на один беззаперечний факт вчинків московитів тих часів варто звернути увагу — це стравлювання одних народів з інтими. Влада російської імперської держави цей варварський прийом використовувала завжди, нацьковуючи одні народи на інші.

Так, ще за часів Івана IV на землі, які заселяла Ногайська Орда та Астраханське ханство були запрошені племена ойратів (калмики). Перші кочові переселенці калмиків з’явились між Уралом та Волгою ще в XV столітті. За калмицькими народними легендами їхні предки застали ще не зруйнованою столицю Золотої Орди — Сарай–Берке, що стояв дещо південніше російського міста Царицина (Волгоград).

Послухаємо російського академіка С. Г. Гмеліна (1745–1774), який у 1768–1769 роках відвідав з експедицією ті міста:

«Из истории известно, что сия столица (Сарай. — В. Б.) великой Татарии великим князем Иваном Васильевичем, дедом царя сего же имени, в 1462 году по Рождестве Христове разорена, а по прошествии нескольких лет от ногайцев с землею сравнена…, калмыки объявляют, что будто бы отцы их по приближении своем к российским границам город сей с соединенным с ним прибавкой еще в совершенном его великолепии застали» [161, часть II].

Тому й не дивно, що зіштовхнувши два народи в боротьбі за прикаспійські землі, Москва підкорила собі і калмиків, і ногай ців.

Не будемо розповідати, як чинилось те ганебне московське завоювання. Нагадаємо тільки, що Москва після військового походу 1554 року змушена була знову йти на Астрахань у 1556 році. І тільки, залишивши там потужний воєнний гарнізон, домоглася упокорення Астрахані.

Нагадаємо шановним читачам, як московська влада, уже пізніше, в 1770–ті роки, пояснювала Європі своє право на Астрахань. Пам’ятаємо: у 1740–1750 роках російська історична наука Тмутараканню називала Рязань і Рязанське князівство (В. М. Татіщев, Г. Ф. Міллер та інші), а у 1760–1770 роках Тмутараканню уже стали Астрахань і Астраханське ханство. Послухаємо російського академіка Самуеля Гмеліна: «Сколь долго Астрахань стояла на том месте, по тех пор и называлась она Тмутараконом, и повествование г. Ломоносова находящееся, что царь Ярослав Владимирович с братом своим Мстиславом имел войну с князем Тмутаракановым и, наконец, вступил с ним в союз, отчасти доказывает, что требование России на Астрахань еще к временам прежде владения царя Ивана Васильевича относится, и с другой стороны