Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

Грушевський, говорячи про «десятиліття спокою», яке настало після повстання під проводом Павлюка, писав: «Дальші літа теж не визначаються нічим голосним в житю Богдана. Від ординації 1638 р., що позбавила козаків вищих урядів, займав він уряд чигиринського сотника — позиція вигідна тим, що давала йому можливість лучити занятя господарські з службовими. «Золотий спокій» дав можність і йому загосподаритися на своїй батьківщині, може, й розширити її... Богдан мав добрих приятелів серед нової старшини, з адміністрацією староства, де служив його батько, очевидно, теж звязували його звязки приязни і зажилости. Все, здавалося, віщувало йому спокійне і приємне житє — тим щасливійше, чим меньше в нім було слави і відповідальности»[558].

Однак у 1646 чи 1648 році сталася низка подій, яка змінила життя Хмельницького.

Чому вибухнуло повстання під проводом Хмельницького?

Події середини і другої половини XVII ст. стали переломними, як в історії українських земель, так і загалом в історії Східної й Центральної Європи. У вогні повстань та війн згоріла «стара Русь». Її залишки здебільшого були покозачені або покатоличені (а, отже, полонізовані). Щоправда, зберігалася ще «уніатська Русь» (уніатська шляхта й духовенство), однак вона маргіналізувалася. На місці «старої Русі» народилася Україна, де козацтво відігравало провідну роль.

Згадані події в історіографії отримували різні назви — «повстання під проводом Богдана Хмельницького», «козацьке повстання», «громадянська війна» («війна домова»), «польсько-козацька війна», «народно-визвольна війна» тощо; тепер же, як зазначалося, набув поширення термін «національна революція». Але, на нашу думку, ні одне з цих понять не відображує складність подій, що відбувалися на українських землях у середині XVII ст.

Ці події можна розглядати як козацьке повстання, спрямоване проти влади Речі Посполитої. Козаки, передусім реєстрові, боролися за розширення своїх прав. У принципі, виступи шляхти (т. зв. конфедерації) проти центральної влади в Речі Посполитій, які супроводжувалися військовими сутичками, не були якоюсь новиною. Вони, з точки зору шляхетського права, сприймалися як законні. Те саме стосується й козацьких повстань, що стали з кінця XVI ст. вже традиційними в Речі Посполитій. Звісно, між шляхетською конфедерацією та козацьким повстанням були відмінності.

Козаків у Речі Посполитій не сприймали як шляхетський стан. Хоча вони намагалися дорівнятися до цього стану, заявляючи, що є рицарями, оборонцями країни. У цьому сенсі козаки наближалися до шляхти. А раз так — то мали право на повстання, конфедерацію. Правда, шляхта це право козаків піддавала сумніву. Але договори, які укладалися між представниками королівської влади та представниками козацтва, де-факто легітимізували це право.

І повстанці-конфедерати, і повстанці-козаки ставили перед владою Речі Посполитої певні вимоги та добивалися їхнього виконання. В умовах цієї держави, де не було сильної центральної влади і де часто переважало право сили, такі речі стали звичайною практикою. Але повстання, яке підняв Хмельницький у 1648 р., помітно вийшло за межі традиційної конфедерації.

Є підстави говорити про виражені елементи громадянської війни в подіях на українських землях у середині і в другій половині XVII ст. Адже мешканці однієї держави воювали один проти одного. Щоправда, такий підхід не приймається в українській історіографії.

Натомість в українській історіографії часто представляється цей конфлікт як етнічний чи етно-релігійний. Мовляв, українці воювали проти поляків, православні — проти католиків і близьких до них уніатів.

Однак при такому підході виникає чимало питань. У військах Речі Посполитої, що воювали проти козацької армії, було чимало українців. Наприклад, головний ворог Хмельницького, Ярема Вишневецький, походив з руського (власне, українського) князівського роду, хоча був одружений на польці та прийняв католицизм. Але, будучи католиком, Ярема підтримував свого родича — православного київського митрополита Петра Могилу, надавав кошти для потреб православної церкви. Тобто аж ніяк не був стовідсотковим поляком. У т. зв. польському війську зустрічаємо чимало руської православної шляхти і навіть представників руського православного плебсу. З іншого боку, повстанська армія далеко не була стовідсотково козацькою і українською. Наприклад, на початках Хмельниччини значну частину повстанської армії складало військо кримського хана. Отже, конфлікт мав не лише міжетнічний вимір (поляки проти українців, союзниками яких були татари), а й вимір внутрішньоетнічний (українці воювали проти українців).

Щодо конфесійного виміру, то тут теж не все так просто й однозначно. Козацьке військо ніби воювало за православну віру проти католиків, уніатів, протестантів та юдеїв. Але, маючи на початках Хмельниччини союзником кримських татар, воно часто нищило й православних, і навіть їхні святині. Водночас траплялися випадки, коли польське військо брало під захист православних від козаків і татар.

Тобто Хмельниччина і наступні події, які йшли за нею, стали громадянською війною не лише всередині однієї держави, а й всередині одного етносу.

Тут ми підходимо до моменту соціального. Внутрішньоетнічна громадянська війна, яка велася на українських землях в середині і в другій половині XVII ст., мала переважно соціальний характер — козацький стан боровся за лідерство зі старою елітою (князями й шляхтою). Тому ці події можна трактувати як соціальну революцію. На значній частині території України, Лівобережжі, частково Подніпров’ї, відбулася зміна еліт — на місце шляхти прийшла козацька старшина.

Та чи варто цю соціальну революцію вважати «змінами на краще», «прогресом»? В українській історіографії маємо позитивну відповідь на це питання. Насправді історичні факти не дають підстав для таких оптимістичних тверджень. Козацька еліта, проіснувавши близько ста років, не залишила після себе помітних здобутків у сфері економіки, політики чи культури. Радше, для України цей час став часом деградації й стагнації, ніж прогресу. Не можна сказати, що в цьому була вина лише козацької еліти. Але і її теж.

Микола Гоголь

Говорячи про Хмельниччину, варто звернути увагу на один соціальний аспект, який чітко простежується і в документальних матеріалах, і в тогочасних літературних пам’ятках, але на який не звертають увагу українські історики. Козацьке повстання мало не лише антишляхетський характер, але і характер антиміщанський. Козаки громили міста, розглядаючи їх як ворожі осередки. Причому часто це були не стільки польські, скільки руські (українські) міста. І у вогні повстання гинуло чимало саме українських