Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

незалежно. У такій децентралізованій державі, яка до того ж не мала релігійно-культурної єдності, спостерігалися сильні відцентрові тенденції, що, своєю чергою, вело до протистоянь окремих регіонів Варшаві. У першій половині XVII ст. чи не найбільш відцентровим регіоном стало Подніпров’я, де відбулося становлення нової соціальної верстви (козацтва), яка конкурувала зі шляхтою. Тут варто мати на увазі, що єдність Речі Посполитої значною мірою обумовлювалася існуванням шляхетської єдності й солідарності, яка мала юридичні й соціальні преференції. Недаремно в той час з’являється теорія сарматизму, згідно з якою шляхта Речі Посполитої, попри певні її регіональні, конфесійні й культурні відмінності, має один т. зв. сарматський корінь. Козаки, звісно, до сарматів не належали. Вони для шляхти були людьми нижчого сорту.

Зазначений вище комплекс причин не обов’язково вів до повстання, робив його неминучим. Він творив лише можливість повстання.

Однак у 1646–1647 рр. з’явилися чинники, що зробили цю можливість дійсністю.

Аби зрозуміти ці чинники, варто поглянути на тогочасну геополітичну ситуацію Європи й місце в ній України.

У 1646–1647 рр. добігала кінця кривава Тридцятилітня війна, що охопила терени переважно Західної Європи. Європа була вкрай виснажена нею. Османська імперія хоча поступово втрачала свою могутність, залишалася одним із головних геополітичних гравців як на Близькому Сході, так і в Європі. Під контролем турків знаходилося Чорне море й частково море Середземне. На Середземномор’ї їхніми конкурентами була могутня Венеціанська республіка, яка стала потужною торговою державою. Між нею й Османською імперією часто виникали конфлікти, в т. ч. воєнного характеру.

Палац дожів у Венеції

У 1645 р. почалася затяжна війна між ними за острів Крит, зокрема за столицю цього острова Кандію. Тривала вона до 1669 р. Почалася ця війна, здавалось би, із непорозуміння.

У жовтні 1644 р. т. зв. рицарі-іоанніти, які на той час перетворилися в звичайних піратів, захопили один багатий турецький корабель і висадилися на острові Крит. Це страшенно розлютило тодішнього османського султана Ібрагіма I, який був психічно неврівноваженою людиною. Фаворити цього правителя Кінкі Хусейн та Сілахдар Юсуф-ага зайняли войовничу позицію. У нападі на турецький корабель звинуватили Венецію, оскільки цій державі належав острів Крит, де висадилися іоанніти. Сілахдара Юсуфу-агу звели в ранг капудан-паші й доручили ведення наземних і морських операцій. У 1645 р. турки не лише вторгнулися на Крит, а й захопили в жовтні цього року друге місто за величиною на острові — Канею[564].

Джон Норвіч

Самій Венеції важко було протистояти Османській імперії. Однак їй не варто було сподіватися на допомогу християнської Європи. Провідні європейські гравці були зайняті своїми справами. Дослідник історії Венеціанської республіки Джон Норвіч так писав про цю ситуацію: «Тільки одне могло врятувати її (тобто Венецію. — П. К.): сильна, цілеспрямована підтримка європейських держав. Але цього не сталося. Залишається спірним питання про те, що вся історія османського вторгнення в Європу може бути охарактеризована як нездатність християнських правителів об’єднатися на тривалий період часу для захисту своєї землі та віри. Вони не зробили цього за часів Третього хрестового походу (приблизно за 500 років до описуваних подій), не зробили вони цього і зараз. Знову і знову Венеція просила підтримки і завжди підкреслювала, що на карту поставлена доля не тільки непомітної Венеції, але і всього християнського світу, який знаходився в критичному стані. Таким чином, якби турки захопили Крит, то разом з ним була б втрачена і половина Середземномор’я. А християнський світ, як і раніше, відмовлявся слухати. Імператор сповістив Венецію про те, що він тільки що підписав мирний договір з Портою терміном на 20 років. З Іспанії, на загальний подив, його католицька величність відправив посла в невірний Константинополь. Франція, відповідно до своєї політики подвійних стандартів, однією рукою простягала Венеції скромні субсидії, а другу руку дружньо простягла султанові. Англія, від якої допомоги і не чекали (оскільки вона не мала ніяких інтересів у Середземному морі), щедро обдаровувала обіцянками, але цим і обмежувалася. Римські папи, які змінювали один одного, бачили, в якому становищі знаходиться Венеція, але користувалися цим у своїх корисливих цілях, пропонуючи допомогу тільки в обмін на певні послуги: Інокентій X хотів контролювати венеціанські єпархії, його наступник Олександр VII — повернути до Венеції єзуїтів...»[565]

Та все ж існувала європейська держава, яка могла надати підтримку Венеції. До того ж — суттєву. Це — Річ Посполита. Незважаючи на певні поразки венеціанців у Кандії в 1645 р., уже наступного року венеціанський флот активізувався в східному Середземномор’ї, намагаючись блокувати османські кораблі в протоці Дарданелли. Ця блокада набирала загрозливого характеру, оскільки відрізала Крит від турецького постачання. Якби Річ Посполита в цій ситуації відкрила на Чорному морі «другий фронт», хто знає, якою би була подальша доля Османської імперії. Чи не головна роль тут відводилася українським козакам. Козацькі чайки мали заблокувати Босфор. Тоді османська столиця була б відрізана від постачання продовольства й необхідних товарів як із півночі, так і півдня. Це призвело б до голоду, заворушень. Можливо, навіть революції і врешті-решт до розпаду імперії. Але цього не сталося. Натомість революцію отримала Річ Посполита.

Костомаров детально описує плани втягнення Речі Посполитої у війну з Османською імперією, розповідаючи про місію до Варшави венеціанського посла Джованні Тьєполо. Звісно, історик спирався на документальні матеріали. Подаємо те бачення ситуації, яке є в Костомарова. На нашу думку, він досить точно відобразив її.

«...задум війни з Туреччиною, — писав історик, — став визрівати у Владислава в 1645 році у зв’язку з приїздом в Польщу венеціанського посла Тьєполо; цей чоловік був давній знайомий і приятель Владислава...»[566]

«Тьєполо, — читаємо далі, — сказав королю, що тепер настав час, коли всі християнські держави мають поєднатися проти турок. План його був таким: Венеція буде воювати на Середземному морі; папа дасть зі свого боку для цього гроші; допоможуть також італійські князі, а Польща в союзі з Московською державою нападе на Турцію з півночі й пустить запорізьких козаків на море: на цьому особливо наполягав венеціанський посол, цього він особливо добивався»[567]. У принципі, зрозумілий інтерес Тьєполо до запорізьких козаків. Річ Посполита, як і Московія, могли воювати лише на суші. У них не було флоту