Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
Та коли Черчилль спостерігав за тим, що розгортається у Європі у 1950-х, то не мав якоїсь злоби, жалю, не відчував ізоляції. Зовсім навпаки: з батьківською гордістю він спостерігав за розробкою планів спільного ринкового простору. Адже це була його ідея — звести ці країни разом, поєднати їх так нерозривно, щоб вони більше ніколи не пішли шляхом війни, — і хто заперечить сьогодні, що ця ідея стала прикладом яскравого успіху?
Разом із НАТО (іще однією інституцією, поява якої є частково і його заслугою) Європейське співтовариство, тепер Союз, сприяло встановленню періоду миру і процвітання для своїх народів — настільки тривалого, як не було ще ніколи з часів антоніанських імператорів. Та ніяк не заперечити і чималої кількості випадків невідповідності вимогам та «перегинів» системи. Як і неможливо недооцінювати наслідків — ясно передбачених Черчиллем у 1950 році — приєднання такої давньої та гордої демократії, як Британія, до системи наднаціонального урядування.
Що б він зробив сьогодні? У що перетворив би євро? Якої був би думки про директиву робочого часу? Що сказав би про спільну агрополітику? Усі ці запитання у певному розумінні абсурдні.
Ми не можемо на кожну свою забаганку дошкуляти цій великій людині. Він нас не чує. Оракул беззвучний.
А що можемо, так це, дослідивши чималу кількість помітно послідовних прикладів його розмірковувань над такого типу питаннями, вивести певні загальні принципи.
Він бажав би утворення союзу іще раніше, ніж Франція і Німеччина, допоки існував хоч якийсь ризик виникнення конфлікту, і, як одвічний ліберальний прихильник вільного ринку, підтримував би вільну торгівлю на велетенському безмитному просторі.
Бажав би міцного й тісного союзництва європейської організації з Америкою, де Британія активно сприяла б закріпленню цих взаємин.
Повною мірою віддавав би належне важливості об’єднаної Європи як оплоту проти напористості Росії та інших потенційних зовнішніх загроз.
Хотів би особисто бути включеним у ті процеси на головному урядовому рівні. Знаючи його (так, як ми й знаємо), неможливо собі уявити, що він дозволив би такому важливому саміту світових лідерів відбуватися без його участі.
Він би бажав, так сильно, як це можливо, захистити суверенітет Палати громад і демократію, яку обороняв і якій служив усе життя.
Увечері 5 березня 1917 року він залишив стемнілу Палату громад у компанії Александра Маккаллума Скотта, члена парламенту від Ліберальної партії. Обернувшись до нього, промовив: «Погляньте сюди. У цій невеличкій місцині прихована вся різниця між нами й Німеччиною. Завдяки моральному достоїнству ми якось досягнемо успіху, і саме брак цієї чесноти, попри блискучу ефективність Німеччини, приведе її до остаточної катастрофи».
Звичайно, тепер ті побажання частково суперечливі. Та якби у 1945-му електорат пощадив Черчилля — якби він допомагав малювати ту фреску, поки фарби ще не висохли, — здається можливим, що ті протиріччя узагалі б не постали.
Спадщина Черчилля на європейському континенті феноменальна та родюча. І хоч би яку роль він відводив Британії, саме він був одним із тих, хто створив еру 70 років без війни у Західній Європі, — і навіть сама ідея ймовірного конфлікту звучить більш ніж абсурдно.
Вплив Черчилля і по сьогодні відчувається, навіть далеко поза Європою. І чимало хто скаже — на краще.
120 Відсутні завжди неправі.
Розділ 21
Творець сучасного Близького Сходу
У дні свого зеніту прогулянкова яхта «Крістіна» була найбільш показним та пишним, якщо не вкрай вульгарним, особистим судном, що будь-коли плавало морями. На її стінах — роботи імпресіоністів, у басейні — живі омари, оббивка барних стільчиків — зі старанно зібраної шкіри крайньої плоті китів. Та з-поміж усіх екзотичних забаганок, зібраних тут Арістотелем Онассісом, найважливішими були її гості — спіймані у шовкове павутиння метелики.
На борту бували Мерілін Монро і Френк Сінатра, Елізабет Тейлор і Річард Бартон — усі рум’янилися, піднімали келихи біля її поруччя і вилежувались на шезлонгах, перш ніж розбігтись по каютах, аби пошепотітись про чужі подружні перепалки. Та серед усіх суперзірок світового масштабу, яких збирав Арі, була одна, чиє сяйво засліпило решту; і вранці 11 квітня 1961 року у нього був доказ своєї слави.
Білий корпус яхти «Крістіна», що мала жовті труби, — а насправді перероблене канадське військово-морське судно, що брало участь у висадці в Нормандії, — сунув рікою Гудзон, аби пришвартуватись на 79-й вулиці. Яхту вітав цілий водний фестиваль: вибуховими гудками лайнерів та більш скромними — буксирних човнів — і радісними бризками з-під нью-йоркського пожежного човна. Ось як відзначали прибуття найпопулярнішого британця в Америці (до «Бітлз» залишалося ще кілька років).
Час уже хилився до обіду. За допомогою двох дужих служників 86-річний Вінстон Черчилль пересувався палубою. Він пережив іще один невеликий удар; та й зуби були вже не ті. Проте обличчя херувимське, як завжди. Сльозливі очі блищать, і плямистий метелик пов’язано навколо шиї. Він обстукав відполірований борт тим самим ціпком із золотим верхом, який подарував йому Едуард VII на весілля у 1908 році, і від перспективи перекусити й освіжитися краплиною чогось міцненького у ньому замерехтів старий добрий ентузіазм.
Так, іноді спілкування з Онассісом давалося йому не зовсім легко, із цим уродженцем Смирни, морським магнатом, із його балачками про тих «сучих синів», що втручалися у справи його казино. Та Черчиллю це вже не так і надокучало. У 1911 році він зніс шеститижневе плавання із Гарольдом Асквітом до Середземномор’я, казали, він дуже бурчав, що довелося оглянути забагато древніх руїн. Онассіс принаймні не змушував його червоніти через відносно слабку обізнаність у класичних науках.
Ні, йому подобалось відчуття морського плавання: палубування, мандри, нескінченні приємні розваги — пейзажі земель і морів. А тепер випало поглянути ще на один, від якого він не міг відвести очей у 1895 році — відтоді ж минуло ціле життя, — коли 20-річним зупинявся у материного друга, Брука Кокрена, і навчався секретів красномовства.
Коли він уперше побачив Нью-Йорк, фізично той був біднішим місцем. Із величенькими ставними цегляними будинками, усілякою метушнею, димом, що валить із тисячі димарів, — хоча все ж і з дітьми у лахмітті та іммігрантськими нетрями, де труп коня міг лежати на вулиці днями. Так, це було місто енергії та амбіцій, майже таких самих масштабів, як Манчестер, Ліверпуль чи Ґлазґо кінця ХІХ століття. Уперше побачений Черчиллем його обрис на фоні неба не був і клаптиком лондонського.
Однак тепер, у 1961 році, він стояв у тіні Мангеттену, трансформація якого змушувала кліпати очима. Будівлі, що просто виросли із землі до висот, котрі й не снилися, стовпи