Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
І під невдоволені крики протестуючих арабів надворі, які тримали плакати із написами «à bas Churchill»124, пружною ходою увійшов і сам Черчилль. У руках він тримав мольберт, а за ним ішов хтось із обслуги, несучи у відерці пляшку вина.
Черчилль влаштувався собі у саду і почав струменитися творчою активністю, метою якої було спродукувати достатньо картин, аби влаштувати власну виставку. Та найбільшим і найдраматичнішим із усіх полотен був політичний ландшафт Близького Сходу.
Якось Черчилль вирішив перервати роботу, щоб організувати екскурсію до пірамід, тож уся компанія зібралася, аби попозувати на верблюдах перед Сфінксом. І хоча Черчилль був досвідченим вершником, він примудрився зісковзнути з горба. Подумавши, що головний турист міг травмуватися, перекладач запропонував йому пересісти на коня.
«Як почав я на верблюді, так я на верблюді й закінчу», — відповів Черчилль; таким ми сьогодні й бачимо його: міцно сидить у сідлі — упродовж усього перебування в тих краях.
До завершення конференції в Каїрі він дещо розібрався, про що йшлося в листуванні Мак-Магона-Хусейна. Із чотирьох синів короля Хусейна Фейсалові відійшов трон в Іраку (коли французи випхали його із Сирії), а Абдаллі дісталося правління над територіями Зайордання, нинішньою Йорданією, — де його родина і облаштувалась. Т. Е. Лоуренс вважав, що той саміт мав визначний успіх, і 11 років по тому навіть писав Черчиллю, відзначаючи, що він уже приніс свої плоди у вигляді більш ніж десятиріччя миру: доволі непогані успіхи.
Та роботу ще не було завершено. Тепер Черчиллю довелося поглянути, чи вдасться розбавити непослідовності Декларації Балфура. Наступною зупинкою був Єрусалим, де він проводив соломонові сеанси мудрості та справедливості.
Черчилль спілкувався із двома аудиторіями поспіль: спершу з арабами, а потім з євреями. Першою групою, яка завітала до бесіди, був Виконавчий комітет арабського палестинського конгресу. І він не справив гарного враження на Черчилля; а слід згадати, він і до того передчував, що палестинцям таки не вдалося приєднатися до інших арабів у своєму бунті проти турків.
Сутністю палестинської справи було те, що євреям слід було вимітатися з їхніх земель, а Декларацію Балфура скасувати. «Євреї були одними з найактивніших прибічників руйнації у багатьох землях… Єврей клановий і недобросусідський, і він не вміє уживатися із тим, хто живе поруч… Єврей є єврей, де б він не жив», і у тому ж дусі. Палестинці не виявляли жодної схильності до компромісу і не погоджувались на жодний притулок для поселенців. Спільне володіння територіями, принцип поділу, об’єднаний суверенітет, федеральний розв’язок — ніщо для них не було прийнятним. Євреїв — геть, казали вони. Як пізніше зазначив Абба Евен, палестинці ніколи не втрачають можливості втратити можливість. Тож вони продовжили тим, з чого й почали.
Черчилль уважно вислухав і відповів практичною порадою. Він вказав на два аспекти Декларації Балфура — захист громадянських і політичних прав народів. Зазначив, що у декларації згадувався «національний дім для євреїв», а не «певний національний дім», без чіткого визначення, що мало на увазі спільне місцеперебування, а не виключно єврейську власність.
«Якщо дотримуватись одної обіцянки, то слід дотримуватися й іншої, і хай розсудять нас лиш тоді, коли ми чесно виконаємо обидві», — сказав він. Проте додав, що обійти обіцяне Балфуром єврейському народові жодним чином не можна.
Укладено цю декларацію було тоді, коли війна все ще тривала і перемогою та поразка лежали на шальках терезів. Отже, потрібно її розглядати як один із фактів, чітко встановлених тріумфальним завершенням Великої війни… А на додачу очевидним є право євреїв, котрі зараз розсіялись по всьому світу, мати свій національний осередок і національну домівку, у якій деякі із них могли б возз’єднатися. І яким міг бути той край, якщо не цими землями у Палестині, із якими вони так глибоко й тісно пов’язані вже більше від трьох тисячоліть?
Потім Черчилль вислухав делегацію євреїв. Їхня мова, як ви, мабуть, і очікували, рясніла словами, покликаними заімпонувати Вінстону Черчиллю.
«…Наша іудейська і сіоністська програма особливо наголошує на встановленні щирих дружніх відносин між нашим народом та арабами. Не можна, аби після 2000 років вигнання та переслідування, повернувшись до рідної землі, єврейський народ зазнавав підозри в тому, що бажає позбавити іншу націю її прав…»
Тоном римського проконсула, що виносить третейське рішення у диспуті, Черчилль розсудливо відповів: один клан міг бути і більш розвиненим, і більш цивілізованим — та у нього був обов’язок перед тим іншим, більш непокірним кланом, наляканим перспективою втрати прав володіння. І застеріг, що єврейським поселенцям потрібно виявити «розважливість» і «терплячість». Їм необхідно утихомирювати тривогу інших, хоч би якою невиправданою вона була.
Пізніше він повторив своє послання у промові в Єврейському університеті. Сказав, що перед єврейською спільнотою — велика відповідальність. У євреїв справді була можливість створити землю, сповнену молока та меду, та він попередив, що «кожен ваш крок має робитись таким чином, аби шанувати моральні та матеріальні цінності усіх палестинців».
Тоді Черчиллю доручили посадити символічне деревце. І символічно воно зламалось. Більше нічого було посадити, окрім як пальму, та молоденьке дерево так і не зацвіло.
Одні кажуть, що Черчилль був наївним у розв’язанні арабсько-єврейського питання, інші ж вважають його лицемірним та хитромудрим. Та в березні 1921 року він ухвалив одне визначне рішення: західний берег Йордану був поза обіцянками Мак-Магона-Хусейна і йому не бути частиною королівства Абдалли, сина Хусейна.
Це і поклало початок народженню єврейської батьківщини, обіцяної Балфуром, — а після цього кроку знайшлося чимало тих, хто звинувачував Черчилля, буцімто він став знаряддям глобальної єврейської змови.
Є й такі ідіоти, які вам скажуть, що матір Черчилля, Дженні Джером, була з єврейського поголів’я (не була — її батько походив із гугенотів, і частково вона могла бути крові тубільних американців, та аж ніяк не єврейкою). Більш правдоподібно, вони кажуть, що погляди Черчилля були «підкріплені» дуже значними дарами від єврейських банкірів і фінансистів: Ернеста Касселя, сера Генрі Стакоша, Бернарда Баруха. Так, чиста правда, що особисті фінанси Черчилля не пройшли б сьогодні тест на прозорість журнала «Приватний детектив». І не мали б гарного вигляду, якби їх виплеснули на першу шпальту «Ґардіан». Він дійсно приймав кошти від тих людей, а інколи й значні. Але то були зовсім інші часи, коли парламентарям і міністрам значно менше платили — і очікувалося, що у них буде й власне джерело заробітку, — тож отримувати фінансову підтримку від прихильників не було жодним чином незвично.
Якщо вже на те пішло, не думаю, що ті пожертви хоч якось вплинули