Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

Новий час. — 1936. - 6 січня.

Атака Чорношличників під Товстеньким

Дмитро ҐОНТА, командир 2-ї батареї полку Чорних запорожців

О год. б рано виїздимо з комендантом 7-го гарматного полку з містечка Пробіжна на фронт у напрямку Збруча. На фронті спокій. Приїздимо до батерії пор. Сгера, яка стоїть в ліску на південь від с. с. Товстеньке — Кривеньке.

Нараз за цими селами піднялась густа рушнична та кулеметна стрілянина. Лишаємо коней ординарцям, а самі виходимо на край лісу, щоб зорієнтуватися в ситуації. І бачимо, як наша піхота відходить якраз на ці села, а за ними густими лавами сунуть большевики.

Батерія відкриває вогонь по ворогу, і особливо по тачанках з кулеметами, які вискакують наперед своєї піхоти, обертаються і засипають наших козаків густим вогнем. Наші частини, виснажені вкрай довгими боями, завзято відбиваються від ворога. Але перед переважаючими силами ворога, добре вивінуваного (тут: спорядженого. -Ред.) в амуніцію, якої у нас брак, мусять крок за кроком відходити, залишаючи рідну землю на поталу ворогам.

Большевики наступають, якийсь відділ обходить ліве крило нашої піхоти і зненацька строчить у бік між нашими частинами, які уже й так здесятковані, постає паніка.

Щоб підтримати настрій піхоти, полковник Л. наказує мені взяти одну гармату на передок і, вискочивши на поле, якнайближче до нашої піхоти, відкрити вогонь по ворогу.

— Коня! — кричу.

Прилітаю до батерії, беру одну гармату і чвалом простую по полю в напрямку с. Товстеньке, з якого вже відходить наша піхота, а підсуваються большевики. Село лежить у балці, так що обстріл через село добрий.

"Товариші" побачили гармату і зачали обстрілювати нас густим вогнем з кулеметів.

Командую:

— Наліво кругом! З передка!

І прямою наводкою зачинаю розстрілювати большевицькі лави, вибираючи в першу чергу тачанки. Хоч тактика каже стріляти по піхоті шрапнелями, я стріляю ґранатами, бо ґранат робить багато гуку і часто паралізує ворожий намір. Та, здається, не випустив ще й десяти набоїв, коли дивлюсь — зліва від нас з'являється якась кіннота. Вмент повертаю гармату наліво і — "Вогонь!", бо певен, що ворожа.

Яке ж було моє здивовання, а разом з ним і жах, коли за пару секунд бачу чорний прапор і шлики. Жах тому, що ґранат полетів у їх бік.

— Чорношличники! — закричали з радістю козаки.

І цей раз з'явились вони як із-під землі, неждані, але такі бажані в цей тяжкий мент.

За хвилину блиснули шаблі, могутній крик "Слава!" вирвався майже з тисячі грудей, виструнились коні козацькі, а ворогів охопив жах, бо побачили страшний для них чорний прапор.

Ще почулося пару поодиноких стрілів, та і вони замовкли, тільки чути було якийсь гомін, неначе надходила велика буря. Запрацювала біла зброя — шабля козацька. Купалося Поділля в крові наїзників.

Хоч "товариші" знали, що пощади нема, все ж падали навколішки, підносячи руки догори, та просили її.

Затихла буря, лише де-не-де ще ганяли козаки утікаючих "товаришів" по полях, докінчуючи своє діло.

Під'їздить до мене комендант полку, наказує хорунжому Ш. вести гармату до батерії, а ми рушаємо в бік Збруча до с. Сидорова. Переїхавши село Товстеньке, догонюємо Чорних, які вже їдуть стрункими рядами також туди, виславши наперід одну сотню.

Трапом (тут: узбіччям. — Ред.) обгонюємо полк. Чути веселі розмови козаків, жарти, таке вражіння, що не сталося нічого надзвичайного. Говорять про кобилу козака Бомби (це так прозвали козака першої сотні, чорнявого, присадкуватого флегматика, який переважно перший вривався у ворожі лави).

Так, так! — каже козак, що їде поруч з ним, — пригадую, як вона носила в атаку того маляра, що приїздив нас малювати і їздив на ній, як ти, Бомба, був ранений.

А як же це було? — сміючись питає Бомба.

Та як стояли ми в с. Б., то Дідусь (М. Омелянович-Павленко. -Ред.) прислав маляра [Василя Перебийноса] малювати з Чорних патрети, намалював "батька", старшин деяких, Микиту [Кирієвського]; "батько" дав йому твою [кобилу] Харитину, щоб він їздив, поки буде у нас, а тут якось "товариші" прорвались, сурмач грає тривогу, вилетіли ми сідлати, батько вихопився на Каську (Юзьку. — Ред.), хватає списа і наперед, ми за ним, а маляр видряпався на Харитину і за нами. Вискочили за село, тут по нас і сипнули з машинок. Харитина закусила вудила і пре в атаку. Маляр бачить, що непереливки, бо ж зброї немає, тільки якась скринька через плече, а Харитина таскає. Він тоді — коміть головою (стрімголов. -Ред.) в якусь канаву, а Харитина сама з нами ходила до атаки. Сміху було, як повернувся до села, бо перше думали, що його десь ранило або забило, шукали по полю, а він пішки повернувся до села.

Рівняємося із прапором полку, на якому напис: з одного боку — кістяк і "Україна або смерть", а на другому Тризуб і "1-ший кінний полк Чорних запорожців"; напереді — веселий і жартівливий полковник П. Дяченко.

Розповідає, що як прискочили до большевицьких лав, то перше, що кинулося в очі, це руда грубезна баба, сестра большевицька, яка підбадьорювала цю банду, щоб боронилась, та блиснула Бомбина шабля і баба присіла.

Тепер полк іде до Сидорова, а потім чвалом під Гусятин, бо там також прорив, мусимо туди поспіти, може, також справимо "товаришам" весілля. Тут обійшлося щасливо, ранено тілько двох коней, а братва вся ціла, до того дістали у презенті від "червоних" три тачанки з кіньми і два вози набоїв, яких у нас так бракує. В'їздимо до села. Селяни зустрічають нас зі сльозами на очах, бо оце сьогодні вони уперше побачили большевиків, які себе уже вспіли добре дати взнаки.

Літопис Червоної Калини. — 1936. — Ч. 12. — С. 20.

Кінний бій під Сидоровом

Іван ЦАПКО, підполковник Армії УНР

По відступі польських військ на Північному фронті під тиском Червоної армії аж до р. Вісли і під Варшаву на початку липня 1920 р. українська армія продовжувала вперто боронити свій відтинок фронту, успішно стримуючи ворога, що наступав. Врешті з 14 липня українське військо зайняло позиції на правому, західньому, березі р. Збруч — від Дністра до Гусятина.

Українська армія і тут успішно відбиває всі ворожі атаки. Паралізуються всі настирливі спроби ворога форсувати р. Збруч з метою, очевидно, прорватися в запілля, відкривши шлях червоній кінноті, що скупчувалася в поважних силах перед фронтом для остаточного розбиття української армії. Дуже сильні бої провадились у