Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза

А щоб пізніше християнські володарі не могли присвоїти собі цього авторитету, церковники дуже добре обгородили його, а саме: заборонили вступати до шлюбу найвищим служителям церкви і верховному тлумачеві релігії. До цього, крім того, приєдналася й та обставина, що догмати релігії були доведені до такого великого числа і так змішані з філософією, що верховний її тлумач мусив бути вельми великим філософом і богословом і займатися багатьма марними вигадками. А це може бути доступне тільки окремим людям, які мають багато вільного часу. Але у гебреїв усе йшло зовсім інакше, бо церква їхня виникла одночасно з державою і Мойсей, який необмежено правив нею, навчив народ релігії, розподілив священні посади і обрав служителів для них. Від цього, навпаки, вийшло те, що у народу найбільше значення мав царський авторитет і що влада над священними справами належала головним чином царям. Бо хоча по смерті Мойсея ніхто необмежено не правив державою, однак право вирішення як стосовно священних справ, так і стосовно інших було в руках князя (як ми вже показали).

Далі, для того щоб навчатися релігії і благочестя, народ зобов’язаний був приходити до первосвященика, як і до верховного судді («Повторення Закону», 17:9, 11). Нарешті, хоч у царів не було права, рівного Мойсеєвому, однак майже всяке призначення і обрання на священну посаду залежало від їхнього рішення, адже Давид накреслив план усього храму («І книга Параліпоменон», 28:11, 12 і далі). Потім він же обрав із усіх левітів два­дцять чотири тисячі для псалмоспіву і шість тисяч, із яких були обрані судді й чиновники, потім чотири тисячі воротарів і, нарешті, чотири тисячі для гри на музичних інструментах (у тій же книзі, 23:4, 5). Далі він розділив їх на відділи (і начальників їхніх він же призначав), щоб кожний відділ у свій час, дотримуючись черговості, відправляв службу (там само, 23:6). І священників розділив він на стільки ж відділів, але, щоб мені не перелічувати всього поодинці, я відсилаю читача до «II книги Параліпоменон», (8:12, 13), де мовиться, що «Соломон приніс цілопалення для Господа на Господньому жертівнику, якого він збудував перед притвором, щоб за потребою кожного дня приносити жертву за Мойсеєвим наказом», а у вірші 14 [мовиться], що «поставив він [Соломон], за розпорядком Давида, батька свого, черги священиків на їхню службу, і левітів на їхніх вартах». І, нарешті, у вірші 15-му історик свідчить, що «не відступали вони від наказів царя про священиків та левітів щодо всякої речі й щодо скарбів».

Із усього цього та з інших історій про царів цілком зрозуміло, що вся релігійна практика і священна служба залежали тільки від наказу царів. Але, коли я сказав вище, що вони не мали права обирати, як Мойсей, верховного первосвященика, безпосередньо питати ради у Бога і ганити пророків, які займалися пророкуванням за їхнього життя, я сказав це тільки на тій підставі, що пророки, з огляду на авторитет, який вони мали, могли обрати нового царя і дати дозвіл на батьковбивство, — але не тому, що царя, який наважився зробити щось проти закону, можна було б притягти до суду і діяти проти нього згідно з правом. Тому, якби не було ніяких пророків, які за особливим одкровенням, нічого не боячись, могли давати дозвіл на батьковбивство, — вони мали б право абсолютно на все, як священне, так і цивільне. Тому сучасна верховна влада, яка не має пророків і не зобов’язана приймати їх (тому що вони підпорядковані гебрейським законам), володіє цим правом необмежено, — хай би її носії й не були безшлюбними, — і завжди буде ним володіти, аби лиш вона не дозволяла примножувати число догматів релігії та змішувати її з науками.

Розділ XX. Показується, що у вільній державі кожному можна думати те, що він хоче, і говорити те, що він думає

Якби керувати розумом було так само легко, як і язиком, то кожний царював би спокійно, і не було б ніякого насильницького правління, бо кожний жив би, пристосовуючись до звичаїв правителів, і тільки на підставі їхніх рішень судив би про те, що таке істина чи брехня, добро чи зло, справедливість чи несправедливість. Але, як ми вже на початку XVII розділу зауважили, цього (тобто того, щоб розум необмежено перебував під владою іншого) не може статися, оскільки ніхто не може перенести на іншого своє природне право або свою здатність вільно розмірковувати і судити про будь-які речі, і ніхто не може бути змушений до цього. Із цього, отже, виходить, що те правління вважається насильницьким, яке важиться на розум, і що верховна величність, певно, чинить несправедливість підлеглим і узурпує їхнє право, коли хоче приписати, що саме кожен має приймати як істину і відкидати як брехню, і якими міркуваннями розум кожного повинен побуджуватися до благоговіння перед Богом. Адже це є правом кожного, що ним ніхто, хоч би й бажав цього, не може поступитися. Я визнаю, що міркування може бути сприйняте багатьма і майже неймовірними способами, і при цьому так, що воно хоч прямо й не перебуває у владі іншого, однак до такої міри залежить від іншого, що справедливо можна вважати його невільним.

Але, як би не виявляло себе в цьому відношенні людське мислення, ніколи справа не доходила до того, щоб люди будь-коли перестали усвідомлювати, що кожний володіє в достатній мірі своїм баченням і що в поглядах існує так багато різного, як і в смаках. Мойсей, який не хитрістю, а завдяки божественній благодаті найвищою мірою впливав на погляди свого народу, тому що вважався людиною божественною, яка говорила й робила все за божественним натхненням, — і той, однак, не міг уникнути народного осуду і зловмисних тлумачень. То що вже говорити при інших монархів. І якби це можна було якимось чином осмислити, то воно було б так чи інакше мислиме лише для монархічної держави, але аж ніяк не для демократичної, якою колегіально правлять всі й більша частина народу. Гадаю, що причина цього для всіх очевидна.

Таким чином, скільки б не думали, шо верховна влада розпоряджається всім і що вона є тлумачем права і благочестя, вона, однак, ніколи не буде в змозі змусити людей не виказувати погляду про якісь речі згідно з їхнім власним способом думок і, відповідно, не відчувати того чи іншого афекту. Справедливо, звичайно, що влада, згідно з правом, може вважати ворогами всіх, хто з нею не згоден безумовно у всьому, але ми міркуємо тепер не про право, а про те, що є корисним. Адже я припускаю, що, згідно з правом, вона (влада) може царювати з найбільшим насильством і прирікати громадян на смерть, користуючись найменшим приводом. Але ніхто не скаже, що це можна робити, не втративши здорового глузду. Більше того, оскільки вона може це робити тільки з великим ризиком для всієї держави, то ми можемо також заперечувати, що у неї є необмежена могуть для цього і подібних речей, а отже, у неї нема і необмеженого права для цього. Адже ми показали, що право верховної влади визначається їхньою могутністю.

Отже, якщо ніхто не може поступитися своєю свободою судити й мислити про що він хоче,