Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза

своє і жили чесно) не знаходили б покровительства в публічному авторитеті та допомозі магістрату. Навпаки, коли якось суперечку ремонстрантів і контрремонстрантів стосовно релігії почали розбирати політики й чини провінцій, вона зрештою перейшла у схизму, і тоді на багатьох прикладах підтвердилося, що закони про релігію, видавані з метою припинення суперечок, більше дратують людей, аніж їх виправляють, і що дехто потім одержує необмежену волю на основі тих-таки законів. Крім того, єресі виникають не з великого поривання до істини (тобто до джерела зичливості й лагідності), а від великого бажання домінувати. Із цього ясно як Божий день, що ті, хто засуджує твори інших і, бунтуючи, підбурює ошалілу юрбу проти письменників, найімовірніше є схизматиками, більшими аніж самі письменники, які пишуть здебільшого тільки для вчених і закликають на допомогу тільки розум. Видно також, що насправді підбурювачами є ті, хто свободу мислення, яку не можна задушити, хочуть, однак, знищити у вільній державі.

Цим ми показали: 1) що неможливо забрати у людей свободу говорити те, що вони думають; 2) що ця свобода без шкоди для права й авторитету верховних властей може бути дана кожному, і що кожний може її зберегти без шкоди для того ж права, якщо при цьому він не бере на себе ніякої сміливості ввести в державі щось подібне до права чи зробити щось проти прийнятих законів; 3) що цю саму свободу кожний може мати, зберігаючи мир у державі, і що від неї не виникає жодних незручностей, яких не можна було б легко усунути; 4) що кожний може її мати також без шкоди для благочестя; 5) що закони, видавані стосовно спекулятивних предметів, пуста справа; 6) нарешті, ми показали, що ця свобода не тільки може бути допущена без порушення в державі миру, благочестя і права верховних властей, але її навіть слід допустити, щоб усе це зберегти. Нав­паки, там, де намагаються забрати її у людей і до суду притягаються особи, що мають різні думки, а не душі, які тільки й можуть грішити, там задля прикладу карають чесних людей.

Ці приклади радше здаються мучеництвом, і вони не так лякають, як дражнять решту і спонукають швидше до співчуття, якщо не до помсти. Крім того, добрі життєві звички і щиросердя псуються, підлабузники й підступні люди заохочуються, і супротивники тішаться, що їхньому гніву поступилися і що вони зробили наділених владою прихильниками свого вчення, тлумачами якого вони вважаються. Внаслідок цього відбувається те, що вони наважуються привласнювати собі авторитет і право влади й не соромляться хвалитися, ніби вони безпосередньо обрані Богом і їхні рішення божественні, а рішення верховної влади, навпаки, людські, які тому й повинні поступитися божественним, тобто їхнім, рішенням. Що все це, безумовно, суперечить добробутові держави, ніхто не може не знати. Тому тут, як і вище, в розділі XVIII, ми робимо висновок, що для держави нема нічого безпечнішого за те, щоб благочестя і віра зводилися тільки до любові й справедливості і щоб закони верховної влади як стосовно священних справ, так і мирських стосувалися тільки дій, а в усьому іншому щоб кожному дозволялося і думати те, що він хоче, й говорити те, що він думає.

Цим я закінчив те, що вирішив викласти в цьому трактаті. Лишається тільки спеціально нагадати, що я нічого в ньому не написав такого, чого вельми охоче не піддав би розгляду й міркуванню верховної влади моєї вітчизни. Бо якщо вона вирішить, що я сказав щось таке, що суперечить вітчизняним законам або шкодить благу суспільства, тоді я хотів би, щоб цього не було сказано. Я знаю, що я людина і міг помилитися, але всіляко дбав про те, щоб помилок не робити, а передусім про те, щоб усе, що написав, цілком відповідало законам вітчизни, благочестю і добрим звичаям.

Примітки

1 Єврейський канонічний текст Біблії (Старий Заповіт християнської традиції) складається з 39 книг. Якщо рахувати «дванадцять» (малих пророків) за одну книгу, а дві «Книги Самуїлові», «Царів» і «Хронік» за одну, то всього в каноні 24 книги. В нашому виданні цитати з Біблії подано за перекладом Івана Огієнка (Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. — Вид. Українського Біблійного товариства, 1991).

2 Див. прим. 10 до «Основ філософії» Рене Декарта.

3 Крім тих Десяти Заповідей, які існують у двох варіантах: у «Виході» (20:3—17) і в «Повторенні Закону» (5:6—21), у Біб­лії є ще один список заповідей: «Вихід» (34:12—26), який містить лише культові приписи.

4 Див. «Вихід» (33:20, 23).

5 У книзі «Числа» (22—24) розповідається про те, як моавський цар Балак, злякавшись війська гебреїв, покликав пророка Валаама, щоб той прокляв їх. Але Господь і вві сні, і через ангела (22:22 і далі), і при особистій зустрічі (23:4) велів Валаамові вимовити замість прокляття благословення.

6 Єгипетське письмо було розшифроване лише у 1822 р. французьким ученим Ж.-Ф. Шампольйоном. Доти вважалося, що ієрогліфи (грецькою мовою «священні накреслення») є символами, які містять таємне вчення єгипетських жерців. Спіноза слово «ієрогліфи» вживає у значенні «загадки», «шаради».

7 Див. «Буття» (6:2—4).

8 Спіноза переклав shamir (кремінь) як shamur (обережний). Правильний переклад: «Вони зробили своє серце кременем».

9 У «І книзі Царів» (5:11)— сини Махола, відомі своєю мудрістю.

10 Див. «І книгу Самуїлову» (25).

11 У «II книзі Самуїловій» (24) розповідається, що сатана намовив царя Давида зробити перепис народу. Як кару за цей гріх, на Ізраїль було наслано моровицю. Уявлення про гріховність перепису має глибоке міфологічне коріння.

12 Див. «Книгу Ісаї» (6); «Книгу Єзекіїля» (1).

13 Відкидаючи принципову можливість чудес як порушення законів природи, Спіноза не робив з цього висновку про вигаданість біблійних чудес, тим більше що, як він сам не раз наголошує, Святе Письмо розглядалося ним лише з точки зору його внутрішньої послідовності.

14 Згідно з «Книгою Ісаї» (38:7, 8), Бог явив знамення цареві Єзекії, змусивши сонце відступити на сонячному годиннику.

15 Розповідь про потоп має паралелі в набагато давнішому шумерському епосі. Спіноза трактував цей сюжет раціоналістично і вважав, що насправді йшлося про місцеву повінь.

16 Вимовляння імені Бога у гебреїв заборонене у зв’язку з уявленнями про небезпечну магічну силу ім’я божества. Тому, читаючи гебрейські тексти, де голосні не пишуться, ім’я бога Jhwh вимовляли з вокалізацією в різних варіантах. Нині, на підставі транскрипції імені Jhwh у грецьких текстах, загальноприйняте читання Ягве (Jahweh). Що ж до значення імені Jhwh, то Спіноза виходить із тлумачення, яке подає сама Біблія.

17 Так перекладають ім’я «Ель-Ельйон». Насправді це ім’я фінікійського божества.

18 Спіноза не піддавав сумніву історичність Авраама та інших біблійних персонажів, оскільки вважав, що філософія несумісна з вірою, отже, Біблію треба розглядати тільки на основі того матеріалу, який дає вона сама.

19 Автор «Книги Малахії» писав у той час, коли гебреї після «вавилонського полону» (кінець VI ст. до н.е.) одержали можливість відновити Єрусалим, знову побудувати храм і заснувати напівнезалежне князівство у складі Перської монархії.

20 Монгольська династія в Китаї панувала до 1367 р. У XVII ст. в Китаї правила маньчжурська династія. Спіноза під татарами розумів, очевидно, маньчжурів.

21 Теологічна традиція приписує авторство біблійних «Приповістей» цареві Соломону (X ст. до н.е.). Насправді цей збірник прислів’їв та афоризмів був складений на основі різних літературних джерел уже