Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза

цієї причини божественні правила, відкриті через природне світло чи пророцтво, одержують силу заповіді не від Бога безпосередньо, але неодмінно від тих чи через тих, хто володіє правом наказувати й вирішувати. Виходить, ми можемо мислити, що Бог тільки за посередництва тих осіб царює над людьми і направляє справи людські згідно з правом і справедливістю. Це й самим досвідом потверджується. Бо сліди божественної справедливості знаходять тільки там, де царюють справедливі. Інакше (повторюючи знову слова Соломона) ми бачимо, що один і той же випадок відбувається з праведним і неправедним, чистим і нечистим. Це змушувало, звичайно, вельми багатьох людей, які думали, що Бог царює над людьми безпосередньо і всю природу спрямовує на їхню користь, виявляти сумнів стосовно божественного промислу. Отож, оскільки ясно і з досвіду, і з розуму, що божественне право залежить тільки від рішення верховної влади, то випливає, що вона ж є і його тлумачем. А яким чином, — зараз побачимо, бо пора показати, що зовнішній культ релігії і вся практика благочестя повинні бути пристосовувані до миру і збереження держави, якщо ми бажаємо несхибно коритися Богові. А після того, як довели це, ми легко зрозуміємо, яким чином верховна влада стає тлумачем релігії і благочестя.

Відомо, що любов (pietas) до вітчизни є найвищою любов’ю, яку людина може виявити. І справді, зі знищенням державної влади ніщо добре не може встояти, але все зазнає небезпеки, і тільки лють та беззаконня панують, наводячи неймовірний жах на всіх. Звідси випливає те, що нічого благочесного не можна зробити заради ближнього, що не стало б неблагочесним, якщо від цього йде шкода для всієї держави, і навпаки, нічого нечестивого проти ближнього не можна вчинити, чого б не приписали благочестю, якщо це робиться заради збереження держави. Наприклад, тому, хто сперечається зі мною і хоче взяти мою туніку, благочестно віддати і плащ, але якщо взяти до уваги, що це згубно для збереження держави, то, навпаки, благочесно притягти його до суду, хоча б він і заслуговував на смерть. З цієї причини і прославився Манлій Торкват, оскільки благо народу для нього важило значно більше, аніж любов до сина. А оскільки це так, то виходить, що благо народу (salus populi) є найвищим Законом, до якого повинно бути пристосоване все людське і божественне.

Але оскільки тільки верховній владі доручено визначати те, що необхідне для блага всього народу й безпеки держави, і віддавати ті накази, які вона вважає за необхідні, то звідси випливає, що тільки верховній владі доручено визначати те, яким чином кожний повинен висловлювати любов до ближнього, тобто яким чином кожний зобов’язаний слухатися Бога. Із цього ми виразно розуміємо, яким чином верховна влада виявляється тлумачем релігії. Далі, розуміємо, що ніхто не може несхибно коритися Богові, якщо він не пристосовує служіння любові до ближнього до обов’язкової для кожного всенародної (publicae) користі або якщо він не дослухається до всіх рішень верховної влади. Та оскільки, згідно із заповіддю Бога, ми всі (без усякого винятку) зобов’язані вправлятися у благочесті й не чинити шкоди нікому, то звідси випливає, що нікому не дозволено допомагати комусь на шкоду іншому, а тим більше на шкоду всій державі, і що, вочевидь, ніхто не може благочесно ставитися до ближнього, згідно із заповіддю Бога, якщо він благочестя і релігію не узгоджує із загальною користю. Але про те, що корисно для держави, ні одна окрема людина не може знати інакше, як на підставі рішення верховної влади: тільки їй дано керувати громадськими справами. Отож ніхто не може правильно вправлятися у благочесті й слухатися Бога, якщо він не виконує всіх рішень верховної влади. І це потверджується також самою практикою: бо кого (громадянина чи чужинця, приватну особу чи наділеного владою над іншими) верховна влада визнала гідним смерті чи ворогом, тому ніхто з підлеглих не має права виявляти допомогу.

Так само, хоча гебреям було сказано, щоб кожний любив ближнього, як самого себе («Левіт», 19:17, 18), однак вони зобов’язані були вказувати судді того, хто вчинив щось проти постанов Закону («Левіт», 5:1; «Повторення Закону», 13:8, 9), і вбивати його, якщо визнавали, що він заслуговує на смерть («Повторення Закону», 17:7). Потім, для того щоб гебреї могли зберегти набуту свободу і утримати над землями, які вони зайняли, необмежене панування, їм необхідно було, як ми показали в розділі XVII, пристосувати релігію тільки до своєї держави і виокремити себе серед інших народів. І тому їм було сказано: «Люби свого ближнього і ненавидь свого ворога» («Євангеліє від Матвія», 5:43). Але, після того як вони втратили державу і були відведені як полонені до Вавилону, Єремія вчив їх дбати про добробут і того міста, до якого вони були приведені в полон, а після того як Христос побачив, що вони будуть розсіяні по всьому світі, він учив їх любити абсолютно всіх. Все це вельми ясно показує, що релігія завжди була пристосовувана до користі держави. Якщо ж хто запитав би тепер, за яким же правом учні Христа, як люди приватні, могли проповідувати релігію, я б сказав, що вони зробили це за правом влади, яку одержали від Христа проти нечис­тих духів («Євангеліє від Матвія», 10:1).

Вище, наприкінці розділу XVI, я вже зауважив, що навіть до тирана всі повинні зберігати вірність, за винятком тих осіб, кому Бог у відомому одкровенні обіцяв особливу допомогу проти тирана. Тому брати приклад з цього випадку не дозволено нікому, якщо він не має влади творити чудеса. Це стає очевидним також із того, що Христос і учням сказав, щоб вони «не лякалися тих, хто тіло вбиває» («Євангеліє від Матвія», 10:28). Якби це було сказано кожному, то даремно було б заводити уряд і вислів Соломона («Приповісті», 24:21): «Бійся, сину мій, Господа та царя», був би нечестивим, а це аж ніяк не правильно. Виходить, треба визнати, що те право, яке Христос дав учням, було дано лише тільки їм, і що з того іншим не можна брати приклад. Щоправда, я ніскільки не зупиняюся на доказах супротивників, якими вони хочуть відокремити божественне право від права цивільного і стверджують, що у верховної влади є тільки останнє, а перше належить загальній церкві. Бо ці докази настільки легковажні, що не заслуговують спростування.

Одного тільки не можу обійти мовчанкою: як жалюгідно вони обманюються, коли для потвердження цієї обурливої думки (прошу вибачення за дещо різке слово) наводять як приклад верховного первосвященика гебреїв, у якого колись там було право управління священними справами. Так, ніби первосвященики не одержали того права від Мойсея (який, як ми вище показали, один володів верховною владою)! Своїм рішенням він міг і позбавити їх цього права. Адже він сам обрав не тільки Аарона, але й сина його Елеазара, й онука Пінхаса, і дав їм владу управляти первосвященством. Первосвященики зберегли її пізніше, причому так, що вони вважалися все ж заступниками Мойсея, тобто верховної влади. Бо, як ми вже показали, Мойсей ніякого наступника на панування не обрав,