Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза
До цього додалася та обставина, що первосвященики, прокладаючи собі на початку реставрації шлях до княжої гідності, погоджувалися на все, щоб привернути до себе народ, а саме: схвалювали вчинки народу, хоча б і нечестиві, та пристосовували Письмо до найнерозумніших його звичаїв. Це принаймні Малахія (2:7, 8) засвідчує вельми переконливими словами. Піддавши осуду священиків свого часу і назвавши їх фехтувальниками ім’ям Божим, він продовжує дорікати їм так: «Уста священикові знання стережуть та Закона шукають із уст його, бо він Ангол Господа Саваота. А ви відхилилися з дороги, вчинили таке, що багато спіткнулись в Законі, Левієвого заповіта понищили,— говорить Господь Саваот», — і продовжує звинувачувати їх таким чином далі, бо вони довільно тлумачили закони і не звертали ніякої уваги на Бога, а тільки на особи. Але відомо, що первосвященики ніколи не могли робити це настільки обережно, щоб розумніші люди цього не помітили. Тому вони з дедалі більшою відвагою твердили, що жодних інших законів не слід дотримуватися, крім тих, які були написані, а постановами, що їх обдурені фарисеї (які були, як гадає Йосиф у «Старожитностях», здебільшого із простолюду) називали легендами батьків, треба нехтувати. Хоч як би там було, ми жодним чином не можемо сумніватися в тому, що улесливість первосвящеників, зіпсуття релігії й законів та їхнє неймовірне розбухання давали дуже вагомі й часті приводи до суперечок і сварок, які ніколи не могли бути залагоджені. Бо де люди забобонні починають сперечатися (причому одна зі сторін підтримується владою), там вони ніколи не можуть бути замирені, а неминуче розділяються на секти.
Слід зазначити, що пророки, тобто видатні мужі, своєю свободою повчання, викриття і дорікання швидше дратували, аніж виправляли людей, які, однак, легко схилялися перед царськими повчаннями або покараннями. І навіть для благочесних царів вони часто були нестерпні, бо мали право судити про те, що було зроблено благочесно чи не благочесно, і дорікати навіть самим царям, якщо вони [царі] сприяли виконанню якоїсь справи (громадської чи приватної) всупереч їхнім [пророків] міркуванням. Цар Аса, який царював, за свідченням Письма, благочесно, присудив пророкові Ханані покарання — молоти зерно (in pistrinum) («II книга Параліпоменон», 16), тому що той наважився вільно ганити його і картати за договір, укладений із царем арамейським. Крім цього, зустрічаються й інші приклади, які показують, що від такої свободи релігія одержала більше шкоди, аніж користі. Мовчу вже про те, що від того, що пророки зберегли за собою такі широкі права, відбулися й великі громадянські війни.
3) Варто також зауважити, що, доки народ правив царством, була тільки одна громадянська війна. Вона, однак, була повністю припинена: переможці зглянулися на переможених і навіть усіма способами намагалися відновити їх у попередній їхній честі й могуті. Але після того, як народ, аж ніяк не звиклий до царів, змінив першу форму правління на монархічну, громадянським війнам майже не бувало кінця, і почалися битви такі жорстокі, що вони перевершили всякі чутки. Адже в одній битві було вбито юдеями (що майже перевершує ймовірність) п’ятсот тисяч ізраїльтян. А в іншому, навпаки, ізраїльтяни вбивають багатьох юдеїв (число в Письмі не назване), беруть у полон самого царя, майже зруйновують стіну Єрусалима й повністю розграбовують самий храм (щоб ті знали, що гнів не має міри), і, обтяжені величезною здобиччю, взятою у братів, упившись кров’ю, взяли заручників і залишили царя в його майже знищеному царстві. Після цього вони складають зброю, маючи повну безпеку не завдяки запевненням, але внаслідок безсилля юдеїв. А кілька років потому, коли сили юдеїв зміцніли, вони знову починають нову битву, із якої ізраїльтяни вдруге виходять переможцями, убивають 120 тисяч юдеїв, забирають у полон їхніх дружин і дітей (до 200 тисяч) і вдруге беруть велику здобич. Знурені цією і другою битвою, про які в історіях розповідається мимохідь, вони, нарешті, стали здобиччю ворогів.
Потім, якби ми забажали перелічити періоди, коли можна було б тішитися повним миром, то знайшли б велику різницю: бо до царів вони жили у згоді, часто без зовнішньої чи внутрішньої війни, а одного разу навіть (понад усяке очікування) 80 років. Але після того, як царі здобули владу, ми читаємо, що всі, крім лише Соломона (доброчестя якого, а саме — мудрість, краще могло виявитися у час миру, аніж на війні), вели війни, тому що тепер треба було більше змагатися не за мир і свободу, як перше, а за славу. Потім сюди приєдналося згубне бажання царювати, яке зробило для дуже багатьох шлях до царювання вельми кривавим. Нарешті, закони впродовж царювання народу перебували незіпсованими, і їх дотримувалися з великою постійністю. Бо до царів було дуже небагато пророків, які напучували народ. Та після обрання царя їх одночасно бувало вельми багато. Бо Овдій урятував від смерті 100 [пророків] і сховав їх, щоб вони не були вбиті разом з іншими. І ми бачимо, що народ виявлявся обдурений неправдивими пророками тільки після того, як поступився владою царям, що їм дуже багато хто прагнув догодити. Додайте, що народ, дух якого здебільшого буває (зважаючи на обставини) високим чи низьким, легко виправлявся при злигоднях і звертався до Бога та відновлював закони; і таким чином рятував себе від усякої небезпеки. Навпаки, царі (дух яких завжди однаково гордовитий і без ганьби [для себе] не може стати поступливим) вперто трималися пророків аж до остаточного зруйнування міста.
Із цього ми дуже виразно бачимо: 1) як згубно і для релігії, і для держави надавати служителям святині будь-яке право видавати декрети чи займатися справами правління. І навпаки, наскільки все виходить міцнішим, якщо їх обмежують таким чином, що вони подають свій голос про щось, тільки коли їх питають, а в той же час вчать тільки того, що прийнято і ввійшло у звичай, і виконують це на практиці. 2) Як небезпечно відносити до божественного права речі чисто спекулятивні і встановлювати закони про погляди, щодо яких люди мають звичай або можуть сперечатися. Бо царська влада більш жорстока там, де думки (які складають право кожного), якими ніхто не може поступитися, вважаються злочином. Якраз там, де це має місце, зазвичай більш за все панує гнів народу. Так, Пілат, щоб поступитися гніву фарисеїв, наказав розіп’яти Христа, якого він визнав невинним. Крім того, фарисеї, щоб позбавити багатших їхнього почесного становища, почали піднімати питання про релігію і звинувачувати садукеїв у безчесті. А за цим прикладом фарисеїв усякі найгірші лицеміри, збуджені тією ж злобою, яку вони називають дбанням про божественне право, всюди переслідували мужів, які відзначилися чесністю і знаменитих доброчестям, і тому неприємних для простолюду, а саме: публічно піддавали прокляттю їхні міркування і розпалювали гнів розлюченої юрби проти них.
І це зухвале нахабство не могло бути легко погамоване, бо воно прикривалося релігією, — особливо там, де найвища влада ввела якусь секту, засновниками якої вони не є. Тому що вони виявляються тоді не тлумачами божественного права, але сектантами, тобто такими,
