Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза

одночасно. Це все не могло також стати для них звичним і нудним, бо служіння, призначене для святкових днів, відбувалося рідко і відзначалося розмаїттям. До цього додавалася й дуже велика шана до храму, що її вони завжди свято зберігали через особливе в ньому богослужіння і через усе те, чого вони зобов’язані були дотримуватися, перш ніж комусь дозволялося в нього увійти. Навіть сьогодні вони не без великого остраху читають про відомий ганебний вчинок Манасії, а саме: про встановлення ним ідола в Божому храмі58. Також і до законів, які вельми свято зберігалися у внутрішньому святилищі, у народу було не менше пошанування. Тому народного осуду й забобонів тут анітрохи не треба було боятися. Адже ніхто не смів висловити міркування про божественні речі, але повинен був, анітрохи не радячись із розумом, слухатися всього, що велілося на основі авторитету божественної відповіді, одержаної в храмі, чи Закону, встановленого Богом.

Думаю, що цим я хоч коротко, але досить ясно виклав найвищу суть цієї держави. Залишається тепер дослідити причини, чому гебреї стільки разів відпадали від законів, чому стільки разів їх неволили і чому, нарешті, держава могла бути цілком знищеною. Щоправда, тут, мабуть, хтось скаже, що це трапилося через народну впертість. Але це є хлоп’яцтвом, бо в чому ж цей народ (natio) був упертішим за інші? Від природи? Також ні. Бо остання створює не народи, а індивіду­умів, які складають народи, — звичайно, тільки внаслідок різниці мов, законів і засвоєних звичаїв. І тільки останні два чинники, тобто закони і звичаї, призводять до того, що кожний народ має особливий характер, особливий стан і, нарешті, особливі забобони. Так ось, якщо припустити, що гебреї більше за інших смертних були вперті, то останнє треба було б поставити в вину законам чи засвоєним звичаям. І, звичайно, правда те, що якби Бог хотів, щоб їхня держава була довговічніша, то він інакше встановив би права й закони і навчив би іншого способу управління народом. Тому що ми можемо сказати, крім того, що вони прогнівили свого Бога не тільки, як говорить Єремія (32:31), від часу заснування міста, а й від усталення законів. Про це і Єзекіїль (20:25) свідчить: «І тому я дав їм мати устави недобрі, і постанови, що не будуть вони жити ними. І занечистив я їх їхніми дарунками, перепровадженням через огонь кожного, хто відкриває утробу, щоб спустошити їх, щоб пізнали вони, що я — Господь». Щоб правильно зрозуміти ці слова і причину зруйнування держави, треба відзначити, що спочатку існував намір передати все священне служіння первородним, а не левітам («Числа», 8:17), але, після того як усі, крім левітів, поклонилися тельцю, первістки були відкинуті й осквернені, і левіти були обрані на їхнє місце («Повторення Закону», 10:8).

Ця переміна, чим більше я про неї розмірковую, змушує мене послатися на слова Тацита, що в той час у Бога була турбота не про їхню безпеку, а про помсту їм. І не можу достатньо надивуватися тому, що в душі небожителя було стільки гніву, що він самі закони, які завжди мають на меті тільки честь, благо і безпеку всього народу, дав з наміром помститися за себе і покарати народ, так що закони виявилися не законами, не благом для народу, але радше покарами й муками. Адже всі підносини, які обов’язково треба було давати левітам і жерцям, а так само й те, що за первонароджених треба було платити викуп і віддавати левітам гроші за голову, і, нарешті, те, що тільки левітам дозволялося вступати до святилища, — все це постійно доводило гебреям їхню нечистоту й відщепенство. З іншого боку, і левітам було що постійно закидати. Бо немає сумніву, що серед стількох тисяч зустрічалося багато нахабних і неправдивих теологів. Звідси у народу з’явилася схильність стежити за вчинками левітів, які, без сумніву, були людьми, і, як водиться, звинувачувати всіх через злочин одного, а звідси — постійні нарікання, потім небажання годувати людей бездіяльних, ненависних і не поєднаних узами крові з ними, особливо якщо харч був дорогий. Тому нема нічого дивного, якщо за мирного часу, коли явні чудеса припинилися і не було людей з видатним авторитетом, збуджений і жадібний дух народу почав слабнути і нарешті відпав від культу, хоча й божественного, однак для нього безславного та підозрілого, і побажав нового. Тому й нема нічого дивного, що вожді, які заради утримання верховного права панування тільки за собою завжди шукають способу прив’язати до себе народ і відвернути його від первосвященика, дозволяли народові все і вводили нові культи.

Якби держава була влаштована згідно з первісним планом, то у всіх колін було б однакове право, всі користувалися б однаковою шаною і всі перебували б у повній безпеці. Справді, хто захотів би порушувати священне право своїх єдинокровних, і чого іншого бажав би більше, аніж із релігійного благочестя годувати своїх одноплеменців, братів і рідних, вчитися у них тлумачення законів і, нарешті, від них чекати божественних відповідей? І потім, усі коліна, таким чином, були б набагато тісніше пов’язані між собою, якби у всіх було однакове право розпоряджатися святинею. Мало того, нічого було б боятися, якби саме обрання левітів мало іншу причину, аніж гнів і помсту. Але, як ми сказали, вони прогнівили свого Бога, який, повторюючи знову слова Єзекіїля, «занечистив їх їхніми дарунками, перепровадженням через огонь кожного, хто відкриває утробу, щоб спустошити їх».

Це потверджується, крім того, самою історією. Щойно народ став тішитися в пустелі спокоєм, багато хто, і до того ж люди не з черні, стали вважати це обрання обтяжливим, а звідси виникло уявлення, що Мойсей нічого не встановлює згідно з божественним наказом, але все встановлює на свій розсуд, тому що він обрав саме своє коліно з-поміж усіх і право первосвященства віддав навіки своєму братові. Тому вони, здійнявши сум’яття, йшли до нього з криками, що всі однаково святі й що він всупереч праву піднесений над усіма. І він ніяким чином не міг заспокоїти їх, але всі вони були вигублені чудом, яке сталося, як знамення віри. Звідси походило нове і загальне повстання всього народу, який вірив, що бунтівники були винищені не суддею-Богом, але хитрощами Мойсея. Народ, знемігши нарешті після великої поразки чи моровиці, заспокоївся, але так, що всі бажали краще вмерти, аніж жити. Тому в той час можна говорити швидше про припинення повстання, аніж про початок згоди. Так свідчить про це Письмо у «Повторенні Закону» (31:21), де Бог, після того як провістив Мойсеєві, що народ після його смерті відпаде від божественного культу, говорить йому таке: «Бо я знаю наставлення серця його, що він чинить сьогодні, перше ніж введу його до того краю, що я присягнув». І трохи нижче (31:27) до самого народу: «Бо я знаю неслухняність твою та тверду твою шию. Бо ще сьогодні, коли я живу з вами, ви були неслухняні Господеві, а тим більш будете по смерті моїй!» І справді, як відомо, так і трапилося. Звідси й великі переміни, і велика розбещеність у всьому, розкоші й лінь, внаслідок чого все стало змінюватись на гірше: доки вони, часто неволені, цілком не порушили божественного права