Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза

І хто, нарешті, в таборі був головнокомандувачем, той князем був у місті. Тому ніхто не міг бажати війни заради війни, а лише заради миру і для захисту свободи, і можливо, що вождь утримувався, наскільки міг, від нововведень, щоб не бути зобов’язаним приходити до верховного первосвященика і стояти перед ним всупереч своїй гідності.

Ось такі підстави, які стримували вождів у їхніх межах. Тепер слід подивитися, яким чином народ був стримуваний. Але й на це вельми ясно вказують основи держави. Бо якщо хтось захоче хоч трохи поміркувати про них, то він враз побачить, що вони повинні були вкласти в серця громадян таку виняткову любов, що менш за все комусь могло спасти на гадку зрадити віт­чизну чи відпасти від неї, але, навпаки, всі повинні були бути так налаштовані, що вони швидше перетерпіли б найбільшу вбогість, аніж чуже владарювання. Бо після того, як вони перенесли своє право на Бога й увірували, що їхнє царство є царством Бога, і що тільки вони — сини Божі, а решта народів — вороги Бога, до яких вони були переповнені найжорстокішої ненависті (бо вірили, що й це благочесно, — дивись Псалом 139:21, 22), то для них нічого ганебнішого бути не могло, як присягати на вірність якомусь чужинцю й обіцяти йому послух. І вони уявити собі не могли більшої ганьби і якогось більшого прокляття, аніж зрада вітчизни, тобто самого Царства Божого, перед яким вони благоговіли. Навіть жити десь поза вітчизною вважалося ганьбою, тому що поклоніння Богові, до чого вони завжди були зобов’язані, дозволялося чинити тільки в одній вітчизні: адже тільки ця земля вважалася святою, інші ж вважалися нечистими й оскверненими.

Тому Давид, будучи змушений іти на вигнання, скаржився Саулові: «Якщо [намовили тебе проти мене] людські сини, — прокляті вони перед Господнім лицем, бо вони відігнали мене сьогодні, щоб я не належав до Гос­поднього спадку, говорячи: “Іди, служи іншим богам!”» («І книга Самуїлова», 26:19). І з цієї ж причини жоден громадянин (що тут особливо треба відзначити) не засуджувався на вигнання, бо хто грішить, той, звичайно, гідний покарання, але не безчестя. Отож любов гебреїв до вітчизни була не простою любов’ю, а благочестям. Це разом з ненавистю до решти племен настільки підсилювалося й насичувалося щоденним богослужінням, що повинно було стати другою натурою. Адже щоденне богослужіння не тільки було зовсім іншим (внаслідок чого вони зовсім усамітнилися й цілком відокремилися від решти), але й абсолютно протилежним. Тому від щоденного, сказати б, осуду повинна була виникнути постійна ненависть, міцніше від якої не могло бути в серцях, а саме: ненависть, яка виникла через велике благоговіння чи благочестя і яка вважалася благочесною. Більшої і впертішої за неї, звичайно, й існувати не може. Була й загальна причина, через яку ненависть завжди більше й більше розпалюється, а саме: її взаємність. Бо й погани, у свою чергу, повинні були відчувати до них найзапеклішу ненависть.

Але наскільки все це, тобто свобода світської держави, благоговіння перед вітчизною, абсолютне право понад усіма іншими й ненависть, не тільки дозволена, але й благочесна, вороже ставлення до всіх, особливість моралі та звичаїв, — наскільки, кажу, це сприяло зміцненню духу гебреїв, заради того щоб вони з особливою постійністю й доблестю терпіли все заради вітчизни, — цього вельми ясно вчить розум, і це засвідчив сам досвід. Адже вони, доки існувало місто56, ніколи не могли жити під пануванням іншого, і тому Єрусалим називали містом заколотників («Книга Ездри», 4:12, 15). Другу державу57 (яка була лише тінню першої, після того як первосвященики захопили і верховну владу) з великими труднощами зруйнували римляни, про що сам Тацит у книзі II «Історій» свідчить такими словами: «Веспасіан завершив юдейську війну, полишивши облогу Єрусалима — справа гнітюча й важка, радше через характер цього народу і впертість у забобонах, аніж тому, що в обложених залишалося досить сил для перенесення злигоднів».

Але, крім названих обставин (оцінка яких залежить тільки від міркування), в цій державі була інша особливість — суща твердиня, яка понад усе повинна була утримувати громадян від думки про відпадіння і від виникнення в них будь-коли бажання залишити вітчизну, а саме: розрахунок вигоди (ratio utilitatis), яка становила опору життя і всіх людських дій. І вона, кажу, була особливою в цій державі. Бо ніде громадяни не володіли своїм майном з більшим правом, аніж піддані цієї держави, які мали рівну з князем частину землі й поля. Тут кожен був вічним господарем своєї частини, бо якщо хтось під тягарем бідності й продавав свій маєток чи поле, то з настанням ювілею ця власність повинна була знову повернутись до нього. Подібним чином були ухвалені й інші постанови, для того щоб ніхто не міг бути позбавлений свого нерухомого майна. Крім того, ніде бідність не переносилася так легко, як там, де любов до ближнього, тобто до співгромадянина, повинна була зберігатися з найбільшою побожністю, аби мати в своєму Богові милостивого царя. Так от, гебрейським громадянам тільки в їхній вітчизні могло бути добре, а поза нею для них могли бути найбільше лихо та безчестя.

Далі, не тільки для утримання їх на вітчизняному ґрунті, а й для уникнення громадянських війн та усунення приводу до розбрату вельми корисне було таке: ніхто не служив рівному собі, але тільки Богові, і прихильність та любов до співгромадян вважалися найвищим благочестям, яке немало підігрівалося загальною ненавистю гебреїв до інших народів, і навпаки, з боку останніх до гебреїв. Крім того, вельми корисною була найвища дисципліна послуху, в якому їх виховували, тому що вони повинні були робити все на основі певного припису Закону. Їм бо дозволялося орати не коли завгодно, але [тільки] в певні строки й роки, і разом з тим однією тільки породою робочої худоби. Точно так само дозволялося тільки в певний спосіб і в певний час сіяти й жати, і їхнє життя було неперервним піклуванням і послухом (дивись про це в розділі V — про користь церемоній). Тому послух, після того як вони цілком до нього звикли, повинен був здаватися їм не рабством, а свободою. Звідси також повинно було випливати, що кожний бажав не забороненого, а приписаного. Цьому немало також сприяло, напевно, й те, що в певні пори року вони зобов’язані були відпочивати й веселитися, дослухаючись не велінь серця, а Бога від усього серця. Тричі на рік вони були гостями у Бога («Повторення Закону», 16). У сьомий день тижня вони повинні були припиняти всяку роботу і віддаватися відпочинку. Крім цих, були призначені й інші дні, коли благопристойні втіхи та бенкетування не те що допускалися, а й заохочувались.

І я не думаю, що можна вигадати що-небудь дієвіше від цього, аби прихилити серця людей. Бо нічим серце не полониться більше, як радістю, що походить від благоговіння, тобто від любові й подиву