Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський

26 жовтня на черговій Державній нараді[422] Головний отаман повідомив: «Наш уряд твердо стоїть на грунті останньої деклярації про заведення парляментаризму на широких демократичних підставах. Події на фронті поки що не дають перевести цей державний лозунг в життя. Щоби все ж таки хоч у невеликій частині підготовити грунт для нормальної парляментарної діяльності, – говорив Петлюра, – наш уряд скликав отсю першу Державну нараду… Доки не виясниться остаточно наше стратегічно-політичне становище і не дасть змогиурядові скликать парлямент чи передпарлямент, Державна нарада не раз ще матиме нагоду зустрінутися з Верховною Владою і урядом для обміркування питань, про які бажано мати авторитет ширшої громадської опінії».[423]

Тимчасом у третій декаді грудня в Хмільнику лідери УПСР в «порозумінні з представниками Галицької армії» обрали так звану «Раду Республіки» у складі 12 осіб на чолі з Іваном Лизанівським. Загалом на цьому збіговиську були присутні 18 осіб, отже, «обирали самі себе». Мета, поставлена перед Радою Республіки, формулювалася просто: «проголосити свою радянську владу на Україні, а тоді разом з іншими українськими радянцями почати будувати свою незалежну радянську Республіку». З цим і прийшли до голови уряду. Після переговорів ухвалили інше рішення: «б найближчому часі скликати передпарламент, перед яким Директорія і уряд мають скласти свої повноваження»; «Раду Республіки перетворити в комісію при уряді для виготовлення законопроекту про скликання передпарламенту»; «призначити І. Макуха керуючим міністерством внутрішніх справ», «Сумневича – керуючим міністерством фінансів та народного господарства». 29 січня на засіданні ЦК УСДРП в Кам'яці за участю Безпалка, Мазепи, Лівицького, Шадлуна та інших було ухвалено резолюцію, згідно з якою політичною програмою уряду повинно надалі залишатися скликання передпарламенту, «перед яким уряд і Директорія здають звіт з своєї діяльності і складають свої уповноваження», а «для унормування загального управління негайно видається окремий закон, в якому точно означується компетенція Директорії як верховної влади». На другий день – 30 січня – така собі комісія під головуванням Лівицького подала проект «Тимчасового закону про державний устрій і порядок законодавства», з яким погодилися всі інші впливові есдеки. У документі, який складався з 4-х пунктів, ішлося:

«1. Після відновлення урядового центру негайно, одначе не пізніше як 1 травня 1920 р., скликається передпарламент – “Державна Народня Рада”, яка встановляє тимчасову форму державного устрою і порядок законодавства на час до скликання постійного законодатного органу.

2. До скликання передпарламенту Директорія здійснює свою владу виключно через раду і кабінет міністрів.

3. Верховне представництво військ УНР належить голові Директорії, як Головному отаманові. Для командування армією призначається Головним отаманом, на предложения голови ради міністрів і військового міністра, головнокомандуючий армією, що фактично керує військом на підставі загальних вказівок верховного головнокомандуючого, якому безпосередньо підлягає.

4. Для координації фронту і тилу утворюється в місці перебування штабу головнокомандуючого військова рада на чолі з головнокомандуючим армією в складі членів: військового міністра або його заступника, начальника штабу головнокомандуючого армією, представника від Головного отамана та одного від кабінету міністрів».

Іншими словами, йшлося не про що інше, як про запровадження колективного органу військової диктатури, якому і передавалася вся повнота влади в УНР. 29 грудня 1919 р. на засіданні РНМ в Брацлаві за участю Макуха, Безпалка, Паливоди, Черкаського та Мазепи було сформовано комісію для вироблення статуту передпарламенту. Цей проект передали для погодження лідерам УПСР Степаненку, Голубовичу, Григорієву «та іншим, що в той час перебували в Кам'янці». Останні заявили, що домагаються скасування Директорії взагалі, але погодилися з тим, що до скликання передпарламенту вона залишається «для репрезентації верховної влади». Есери також висунули вимогу негайно позбавити повноважень Швеця та Макаренка. Дізнавшись про це, несподівану спробу перебрати ініціативу на себе здійснив фактичний лідер УНРади Баран. 8 лютого 1920 р. він вніс в раду проект резолюції, згідно з якою пропонувалося визнати Директорію та РНМ «неіснуючими». Її навіть не поставили на голосування. Натомість ухвалили «побажання, щоб в найскоршому часі був скликаний тимчасовий законодатний орган у формі передпарламенту, який би мав вирішити питання про верховну владу в УНР та її правительство».[424]

Укотре до цієї теми повернулися аж 29 грудня, ухваливши «для негайної підготовчої роботи в справі скликання передпарламенту назначити комісію по виробленню статуту Ради Республіки і переведення виборів до неї, в склад якої входять представники від С.Р: Данило Сухенко, С.Д.: Панас Феденко, Радикалів: Микола Балицький, С.С.: Олекса Щадилів» – до того та після того нікому не відомі діячі без юридичної освіти.

Друг Мазепи, дев'ята дитина в селянській родині, народився на Катеринославщині 1893 р. У 1913 р. закінчив гімназію в м. Олександрія. 1915 р. вступив до нелегальної УСДРП. Після Лютневого перевороту 1917 р. повернувся до рідного села Веселі Терни, де заходився створювати першу українську гімназію. Був інструктором УЦР на Катеринославщині. Що робив під час гетьманату – невідомо. У січні 1919 р. був обраний делегатом Трудового Конгресу. За деякими даними, був автором резолюцій, покладених в основу «Закону про владу», та так званого Акта Злуки. Помер у Німеччині 1981 р.

Усі ці заходи допомагали мало, сказати прямо – не допомагали зовсім: фронт розвалювався на очах. З вересня уряд хіба заслухав інформацію в. о. військового міністра про умови капітуляції «на польському фронті». Поразку намагалися компенсувати шляхом асигнування 400 тис. грн. «військового фонду» на представництво військовому міністру, асигнування