Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський
– «тимчасово організували владу на місцях», ухваливши утворити в «зайнятих українським військом» губерніях «колегії» з представників «господарчо-економічних та адміністраційних органів», залишивши в селах та волостях «існуючі зараз органи влади» (10 червня),
– «тимчасово» припинили дію закону від 9 березня «Про хлібну повинність» (4 липня),
– ухвалили «виробити регламент засідання Кабінету і Ради Народних Міністрів» (15 червня),
– увільнили «А. Лихо-Лишенька з посади директора канцелярії міністра земельних справ з 25 травня б. р.»(11 липня),
– вирішили «вияснити сучасний стан Комісій (ТКНУ – Д. Я.) і їх кворум» (28 липня),
– доручили голові уряду «довести до відома Голови Директорії, що Кабінет визнає безумовно і пильно необхідним, аби прямії права Кабінету й окремих Міністрів, яко вищих органів виконавчої влади, надалі не порушувалися» (4 серпня),
– закрили газету «Нова Україна», яка надрукувала матеріал про конфлікт між Директорією та урядом, і заборонили «надалі допускати в офіційних військових органах критику правительства УНР»,
– ухвалили «видати від імені правительства УНР відозву, в якій ясно зазначити дальніший напрямок політики уряду» (13 серпня).[409]
Ще один видимий симптом відходу у небуття «об'єднаної» та «соборної» Української Народної Республіки – карколомні темпи розлучення двох її частин. 1 липня уряд ухвалив унікальне рішення. Унікальне з точки зору навіть тогочасної національної правничої думки, яка відкинула основні правові норми та правила, як непотріб. Отже, члени РНМ «визнали неможливим дальнійше перебування п. Петрушевича в складі Директорії»[410], – це при тому, що вся «легітимність» урядів УНР походила від Директорії, яка, формально, санкціонувала створення Ради Міністрів, яка була цій Директорії підзвітна. 4 липня це «рішення» спробували пояснити в «Універсалі до Галицького народу», а заразом обґрунтувати абсолютно нелегітимне і незаконне рішення про створення «міністерства в справах Західної області республіки».
Дурість цього заходу полягала, самозрозуміло, в тому, що жоден уряд у жодній країні не може змінювати форму державного устрою, в даному випадку самочинно ухвалюючи рішення про перехід від конфедеративної (а «соборна» УНР була саме такою) «держави» до унітарної. 9 липня міністри надіслали через старшину Індишевського (!!) листа до міністра в справах Галичини Вітика з вимогою до нього приїхати до Кам'янця. Мета – синхронізувати зовнішньополітичні зусилля, «оскільки досі за кордоном існують представники як Наддніпрянської, так і Наддністрянської України, які одержують директиви кожний од свого уряду»\ Одночасно панове міністри закликали «на спільну нараду» з питань «закордонних зносин» та «утворення спільного фронту» Петрушевича (якого щойно перед тим «виключили» зі складу Директорії) і С Голубовича. Таке рішення було продиктоване повідомленням міністра закордонних справ Темницького про дозвіл, наданий полякам Паризькою мировою конференцією, встановити контроль над територією Східної Галичини (до Збруча).
Принагідно наведімо для прикладу ще декілька чарівних у своїй шизофренічності рішень:
– доручення міністру закордонних справ звернутися «до уряду Галичини з телеграфним проханням надіслати до відома уряду УНР копію ноти галицького уряду до держав світу і з одержанням її спроектувати відповідну ноту до Румунії», а міністру преси та інформації – «припинити в пресі систематичні виступи проти галицького уряду» (14—15 липня),
– «в порозумінні з галицьким урядом спроектувати протест проти польського переходу через Збруч на територію Наддніпрянської України» та «підготовити політичну делегацію до Варшави» (17 липня),
– ухвала, згідно з якою «всі справи Галичини у сфері закордонної політики вирішуються центральним правительством в порозумінні з галицьким урядом» (31 липня).[411]
Крах УНР прискорювали катастрофічні поразки на фронтах збройної боротьби. 20 червня уряд ухвалив проект листа «від головного командування української армії до польського командування… відносно умов припинення бойових дій на україно-польськім фронті». Стан збройних сил був катастрофічним, так що урядові не залишалося нічого іншого, як вислуховувати доповіді Петлюри «про стан фронту та його потреби»; звертатися із «відозвою до армії, в якій висловити подяку за її героїчні послуги і боротьб[у]»; ухвалити закон про мобілізацію до війська «літературних, наукових, артистичних і технічних сил України» (26 червня). «З огляду на недостачу відповідних технічних і фахових сил в нашій армії» члени кабінету доручили члену Директорії, залізничнику за фахом, Макаренку «взяти на себе догляд за своєчасним постачанням Дієвої армії артилерійськими засобами», «міністрові закордонних справ запросити відповідних інструкцій у чужоземних держав» (7 липня), а міністру внутрішніх справ Мазепі – «взяти на себе організацію інтелігенції м. Проскурова з метою складання з неї, згідно з її заявою, озброєної частини» (8 липня). Оцінюючи державну вагу останньої ухвали, треба взяти до уваги, що перед Першою світовою війною в місті проживало близько 35 тис. людей, виходила одна газета польською мовою, було одне реальне училище, телефонна станція мала місткість аж на 40 абонентів, а три маленькі лікарні могли прийняти 46 хворих[412], яких обслуговувала відповідна кількість персоналу, – оце і вся інтелігенція Проскурова! На цьому тлі інші ухвали в царині військовій – це просто-таки зразок державницького мислення. Це і визнання «необхідним систематичний об'їзд членами правительства армії», скасування посади Наказного отамана, передача командування армією до рук Головного отамана Петлюри, асигнування йому авансу в сумі 100 000 крб. «на непередбачені витрати», 70 млн грн. – «на військові потреби Галицької армії» (17 липня), формальне запровадження єдиного командування Української республіканської армії (31 липня).
Ще один головний біль уряду – організований селянський бандитський, погромницький рух. 21 та 22 липня урядовці були змушені «заслухати інформації» члена так званого Всеукрревкому (організованого «незалежною» фракцією УСДРП), оскільки повстанські «загони не виконували наказів політичного і військового керівництва, грабували населення, чинили єврейські погроми». У зв'язку з цим уряд був змушений вдатися до арештів провідників повстання з числа «незалежників» та есерів. Це, в свою чергу, мало наслідком подальше звуження
