Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський

За місяць, 17 вересня, Петлюра звернувся з відозвою до населення, в якій виклав головні принципи очолюваного ним режиму. Документ підтвердив відмову від «трудового принципу», підтвердив намір запровадити загальне, рівне, таємне, безпосереднє, пропорційне виборче право. Голова Директорії обіцяв:

– неухильно обстоювати самостійність і незалежність УНР,

– передачу «земель казенних і всіх великих власників без викупу до рук селянства»,

– запровадження «цілковитого забезпечення робітничої кляси, як того вимагають інтереси самих робітників та інтереси республіки», 8-годинного робочого дня та страхування робітників,

– «мир та добре співжиття зі всіма народами світу» та «зав'язання з ними торговельних зносин».

Петлюра запевняв: «Щоб остаточно збудувати і завершити будівлю Української Держави, Уряд Республіки при першій змозі скличе Велику Державну Раду, яка прозветься українським Парляментом з установчими функціями, до складу якого увійдуть представники найширших кіл українського громадянства. Цей парлямент, а не хтось інший, розв'яже справу нашого державного устрою і дасть нарешті спокій, лад і силу Державі». Документ також інформував тих, хто мав змогу його прочитати, що «Верховний Уряд Республіки, Директорія» під головуванням самого Симона Васильовича віднині складається лише з нього, Швеця та Макаренка, а також доводив до відома про призначення нового уряду на чолі з Мазепою[418], який насамперед заходився визначати принципи державного устрою УНР – і це через півроку після її проголошення!

Упродовж другої половини 1919 р. цей уряд відбув як мінімум 100 засідань (перше – 29 серпня, передостаннє – 16 листопада, останнє – 29 грудня), розглянувши на них 325 питань, тобто середня продуктивність одного засідання становила аж 3,5 питання. Характерна особливість діяльності цього кабінету – діяльність навіть не в екстремальних, а в надекстремальних умовах. Сам Головний отаман описав їх в одному реченні: «Якраз тепер на міжнародному суді розв'язується справа – бути чи не бути нашому державному незалежному життю». Дарма казати – ніякого суду як такого не було, а сама справа націонал-соціалістичної УНР була програна задовго до початку антигетьманського повстання. Попри те, керівники «держави» (в даному випадку – Петлюра, Швець, Макаренко та керуючий справами Директорії Миронович) сформулювали новому урядові його величні завдання у таких словах: «наріжним каменем в основу нашого державного будівництва» повинно бути запровадження «щиро народного парламентаризму, консолідація творчих сил українського громадянства без ріжниці національностей, стоячих на грунті нашої державності, переведення в життя намічених соціально-економічних реформ і прямування довести Республіку нашу до мирного співжиття зо всіма народами світу»[419]. Дарма казати – жодне з цих завдань не могло бути реалізоване ані теоретично, ані практично. Наприклад, через відсутність будь-якого авторитету провідників цього режиму, та й режиму в цілому як такого, в народі.

А проте діяльність уряду Мазепи розгорталася у крайньому поспіху, в умовах перманентних евакуацій та реорганізацій. Ще одна характерна особливість – усталена практика розробки документів за принципом «сьогодні» – «на завтра»[420]. Ані їхня кількість, ані їхня якість, урешті, ніякого практичного значення не мали – уряд Мазепи, як і уряди його попередників, – це уряди потяга, який безупинно переміщався вздовж залізничної колії Київ – Фастів – Козятин – Вінниця – Жмеринка – Проскурів – Ярмолинці—Кам'янець-Подільський. Далі їхати потягом не було куди і не було як: на території колишньої Австро-Угорської імперії, яка починалася за Дністром, стандарт залізничної колії був іншим, ніж на російській Південно-Західній залізниці.

Після відставки Мартоса «через перевтому» уряд зненацька вирішив розібратися зі станом державних фінансів, ухваливши, що «таємні видатки, які ріжні відомства провадять з військового фонду й інших джерел, підлягатимуть ревізії Державного контролю УНР» (1 вересня). З цього випливає, що всі попередні уряди УНР мали в своєму розпорядженні таємні фонди невідомого походження, якими їхні керівники розпоряджалися на власний розсуд і без будь-якого контролю. Немає потреби вказувати, що це рішення було радикально компенсовано його неухильним та послідовним невиконанням. Намагався уряд Мазепи і самореорганізуватися та самовдосконалитися шляхом суворого «приєднання» морського міністерства до військового (29 серпня), скасування міністерства у справах Галичини (12 вересня), перейменування міністерства культів у міністерство ісповідань (18 вересня), а також, скажімо, таких екзотичних рішень, як «внесення кандидатури заступника міністра освіти професора Івана Боберського на посаду фахівця по фізичному вихованню з 11 вересня» (23 жовтня).

Здійснили були і спробу запровадити нову форму державного устрою, ухваливши 12 вересня розробити впродовж 3 діб (!!!) законопроект про скликання передпарламенту. Ця «справа <…> була негайно поставлена на порядок денний. Міністерству внутрішніх справ, – писав Мазепа, – уряд доручив спішно виготовити відповідний проект закону. В основу проекту мала бути покладена постанова наради членів Трудового Конгресу, що відбулася 17 вересня в Кам'янці з участю представників від політичних партій, громадських та професійних організацій» тощо. У постанові наради говорилося, що треба негайно скликати передпарламент для «сконсолідування всіх творчих сил Української Народної Республіки та управильнення планомірного будівництва держави». Нарада домагалася, щоб передпарламент «був тілом тимчасово-законодавчим і контрольним та з'єднав у собі без виїмку всі верстви нашої суспільности, які стоять на грунті української державности». «Президія і комісії Трудового Конгресу мали ввійти в передпарламент як рівноправні його члени. Передпарламент мав існувати до скликання Парламенту або сесії Трудового Конгресу». Після листопадової катастрофи, роз'яснював прем'єр, «всі українські політичні групи домагалися реорганізації проводу». Так звана «права опозиція» та верхівка УПСР обстоювали «негайну ліквідацію Директорії і встановлення замісць неї Ради Республіки» (есери) або «Начальника УНР (праві групи)». Натомість лідери УСДРП, отже, і сам Мазепа, «пропонували до часу скликання передпарламенту не касувати Директорії, а лише обмежити її компетенцію на користь кабінету міністрів. В такому дусі був уложений проект “Тимчасового