Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

законодавця полягає в тому, що він у ст. 42 Закону «Про господарські товариства», як і в ч. 4 ст. 159 ЦК, розділив все коло суспільних відносин (всі питання, які можуть вирішуватись загальними зборами акціонерів) на дві частини, тобто тут здійснюється розмежування предмета правового регулювання між двома правовими нормами. Із двох правових норм подібного змісту перевагу слід надати тому, що міститься в законодавчому акті, прийнятому пізніше (а не тому, який більш конкретно визначає одне із питань, за яким рішення повинне прийматись більшістю у 3/4 голосів), тобто в ч. 4 ст. 159 ЦК. Це тлумачення відповідає думці, викладеній законодавцем у ч. 4 ст. 159 ЦК. Якщо ж п. «в» частини першої ст. 42 Закону «Про господарські товариства» тлумачити як такий, що формулює спеціальне правило в порівнянні з п. 1 ч. 2 ст. 159 ЦК, думка законодавця спотворюється.

Цікаво відмітити, що президія Вищого господарського суду дійшла думки про таке ж співвідношення ст. 42 Закону «Про господарські товариства» і ст. 159 ЦК, хоч при цьому і не було показано, у який же спосіб вирішене це питання (п. 2. 10 рекомендації «Про практику застосування законодавства у розгляді спорів, що виникають із корпоративних відносин»[168]).

§ 48. Значення звуження гіпотези загальної норми і розширення гіпотези спеціальної правової норми

Після здійсненого правотворчим органом поділу предмета правового регулювання з метою спеціального правового врегулювання його частини правотворчий орган може звузити гіпотезу загальної норми або/і розширити гіпотезу спеціальної правової норми шляхом встановлення додаткової умови, чи виключення певної умови із гіпотези загальної правової норми, але це не може вплинути на кваліфікацію відповідних норм як загальної і спеціальної.

1. Розмежування поділу правових норм на загальні і спеціальні шляхом виокремлення із роду суспільних відносин їх виду з метою спеціального правового врегулювання цього виду суспільних відносин, з одного боку, і явища звуження чи розширення гіпотези однієї із конкуруючих правових норм, — з іншого, має істотне практичне значення. Воно дозволяє встановити межі застосування правила «lex spesialis derogat generali». Виокремлення виду суспільних відносин із роду з метою їх спеціального правового врегулювання чітко помічається за структурою нормативного матеріалу. Так, немає жодного сумніву в тому, що майнові відносини у сфері господарювання як вид суспільних відносин виокремлені із роду (цивільних майнових відносин) з метою спеціального правового врегулювання зазначених відносин, що є видом. Ця думка підтверджується ч. 2 ст. 9 ЦК, ч. 2 ст. 4 ГК і численними іншими положеннями Господарського кодексу. Також немає сумніву в тому, що відносини у сфері цивільного обігу товарів, робіт, послуг виокремлені як вид із цивільних майнових відносин як роду з метою їх врегулювання спеціальними нормами зобов’язального права. У подальшому законодавець відносини, що є предметом регулювання зобов’язального права, поділяє на види, кожен із яких регулюється спеціальними у відношенні до загальних норм зобов’язального права нормами. Цей другий поділ суспільних відносин як предмета правового регулювання здійснено за іншим критерієм, ніж той, за яким виокремлені майнові відносини у сфері господарювання. Використання двох критеріїв поділу (класифікації) цивільних майнових відносин з метою їх спеціального правового врегулювання призводить до появи правових норм, сфери дії яких частково співпадають. Колізії між такими нормами не можуть вирішуватись за правилом «lex spesialis derogat generali». Це стосується, зокрема правових норм, що встановлені загальними положеннями Господарського кодексу про договори, зобов’язання і відповідальність, з одного боку, і правових норм, що встановлені Цивільним кодексом щодо окремих видів зобов’язань, — з іншого. Так, відповідно до ч. 2 ст. 180 ГК («господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов») усі господарські договори є консенсуальними. Згідно ст. 655 ЦК («за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму») договори купівлі-продажу можуть бути і консенсуальними, і реальними. Сфери дії правових норм, що встановлені цими законодавчими положеннями, частково співпадають. Вирішити колізію між цими правовими нормами за правилом «lex spesialis derogat generali» не можна. Для цього слід шукати інші засоби: застосовуючи ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, слід надати переваги при правозастосуванні правовій нормі, яка логічно закріплена у ч. 2 ст. 180 ГК і відповідно до якої господарські договори (отже, і господарські договори купівлі-продажу) не можуть укладатись як реальні.

2. З іншого боку, поділ правових норм на загальні і спеціальні за критерієм сфери їх дії не виключає того, що сферу дії спеціальної правової норми законодавець дещо розширить. У результаті цього конкуруючі правові норми залишаються у відношенні одна до одної загальною і спеціальною. Колізія між такими нормами вирішується за правилом «lех spesialis derogat generali», а не відповідно до правил вирішення колізій між правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають. Так, ст. 72 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» встановлює правову норму про відшкодування ядерної шкоди, а ст. 6 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» обмежує розмір відшкодування: Це — спеціальна правова норма, що підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 1 ст. 1166 ЦК і передбачає відшкодування майнової шкоди в повному обсязі. У той же час, гіпотеза зазначеної спеціальної правової норми дещо розширюється порівняно з гіпотезою загальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 1166 ЦК, за рахунок того, що відповідальність оператора за ядерну шкоду є абсолютною, тобто настає незалежно від встановлення його вини (ст. 72 Закону «Про використання ядерної шкоди та радіаційну безпеку»). Розширення гіпотези спеціальної правової норми, про яку йдеться, не порушує її зв’язок як спеціальної у відношенні до загальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 1166 ЦК.

3. П. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК встановлює обов’язок відшкодувати моральну шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки. Диспозиція цієї спеціальної правової