Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

безпеку» є загальними, а правові норми, сформульовані в частині четвертій-п’ятій ст. 22 Закону «Про міліцію» і частині шостій ст. 22 Закону «Про пожежну безпеку» — спеціальними, «якими вже точно і вичерпно визначається коло конкретних суб’єктів права на пільги...». Тобто, визнавши частину шосту ст. 22 Закону «Про міліцію» і частину сьому ст. 22 Закону «Про пожежну безпеку» такими, що формулюють норми загальні за критерієм їх ролі у механізмі правового регулювання, в подальшому Конституційний Суд визнає їх загальними за критерієм кола суб’єктів, на яких вони поширюються. На підставі цього Конституційний Суд вирішив: «Положення частини шостої статті 22 Закону України «Про міліцію» та частини сьомої статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку» треба розуміти як загальне правило щодо всіх інших норм цих Законів, які передбачають надання пільг працівникам міліції та особового складу державної пожежної охорони і визначають коло осіб, на яке поширюються такі пільги»[167].

Врахування співвідношення частин четвертої, п’ятої ст. 22 Закону «Про міліцію» (частини шостої ст. 22 Закону «Про пожежну безпеку»), з одного боку, та частини шостої цієї ж статті (частини сьомої ст. 22 Закону «Про пожежну безпеку») — з іншого (систематичне тлумачення), показує, що кожна із цих частин має свій предмет правового регулювання, а правило про переважне застосування спеціальних правових приписів може використовуватись переважно для вирішення колізій між правовими нормами, сфери дії яких співвідносяться як рід і вид. Тому це правило не може бути використане для вирішення колізії, про яку йдеться. Як рід і вид співвідносяться сфери дії частин четвертої і п’ятої ст. 22 Закону «Про міліцію». Частина четверта цієї статті встановлює пільги, які поширюються на всіх працівників міліції та членів їх сім’ї, а частина п’ята — пільги, які поширюються на працівників міліції, які живуть і працюють у сільській місцевості та в селищах міського типу, і членів їх сімей. Але і в цьому випадку колізія має вирішуватись лише частково за допомогою правила про переважне застосування спеціального правового припису перед загальним. Відповідно до цього правила правові приписи частини п’ятої ст. 22 Закону «Про міліцію» як спеціальні, підлягають переважному застосуванню перед правовими приписами частини четвертої цієї ж статті. Але в частині четвертій ст. 22 Закону «Про міліцію», з одного боку, і частині п’ятій тієї ж статті, — з іншого, формулюються сумісні правові приписи. Тому, хоч із частини п’ятої ст. 22 Закону «Про міліцію» непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правова норма, згідно з якою інших пільг особи, зазначені у цій статті, не мають, ця правова норма не може застосовуватись всупереч загальній правовій нормі, що встановлена частиною четвертою ст. 22 Закону «Про міліцію». Крім того, слід взяти до уваги і посилання на пільги, передбачені законодавством у частині п’ятій ст. 22 Закону «Про міліцію». Це посилання стосується будь-яких положень законодавства — як тих, що встановлюють спеціальні норми, так і тих, що встановлюють загальні норми.

Отже, особи, зазначені в частині п’ятій ст. 22 Закону «Про міліцію», користуються також пільгами, зазначеними в частині четвертій цієї ж статті (якщо вони їм не надаються відповідно до частини п’ятої ст. 22 Закону «Про міліцію»).

Аналогічно, при тлумаченні ч. 4 ст. 159 ЦК слід не вести пошук загального і спеціального правил з метою вирішити питання про те, який із правових приписів, сформульованих у цій частині, підлягає переважному застосуванню, а здійснити розмежування між суспільними відносинами, що регулюються правовими нормами, які лише на перший погляд здаються конкуруючими.

«4. Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, щодо:

1) внесення змін до статуту товариства;

2) ліквідації товариства.

З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах» (ч. 4 ст. 159 ЦК).

Виникає думка правовий припис, що встановлює випадки прийняття рішень простою більшістю голосів акціонерів, визнати загальним, а правові приписи, що встановлюють випадки прийняття рішень більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, — спеціальними (оскільки ці останні випадки позначені спеціально, а перші випадки позначені словами «з інших питань»). Але використання в цьому випадку правових конструкцій загального і спеціального правил з метою вирішити питання про переважне застосування одного із них не дає будь-якого конструктивного результату. Є чітко визначене коло обставин (всі питання, які можуть вирішуватись загальними зборами акціонерів). Це коло чітко поділене на дві частини: в одній частині рішення можуть прийматись простою більшістю, а в іншій більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. У даному випадку проблема співвідношення між двома правовими приписами маг вирішуватись шляхом виявлення предмета правового регулювання кожного із цих приписів. Виявивши, що кожний із цих правових приписів мас свій предмет, слід зробити висновок про те, що правило про переважне застосування спеціального правового припису в цьому випадку не може бути використане.

Не можуть бути використані правові конструкції загального і спеціального правил для вирішення колізії між ч. 4 ст. 159 ЦК, текст якої наводиться вище, і ст. 42 Закону «Про господарські товариства» в редакції, що діяла до 27.04. 2008 р.:

«Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, з таких питань:

а) зміна статуту товариства;

б) прийняття рішення про припинення діяльності товариства.

в) створення та припинення діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв товариства.

З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах».

Виникає думка визнати, що п. «в» частини першої ст. 42 Закону «Про господарські товариства» встановлюється спеціальна правова норма (оскільки правової норми такого змісту в ч. 4 ст. 159 ЦКнемає, то ця конкретизація і є спеціальною правовою нормою) та застосовувати її переважно перед ч. 4 ст. 159 ЦК. Але це був би неконструктивний крок, що спотворює думку законодавця, виражену в цих двох наведених положеннях законодавчих актів. Дійсна думка