Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

отримав назву «Paid in Full» («Оплачено повністю»). Мотив обкладинки був задуманий як підтвердження права називатися так хвалькувато. Репери були зображені з повними руками банкнот, золотими каблучками на пальцях і масивними золотистими ланцюгами на шиї. Але, мабуть, найбільше вражали однакові великі шкіряні куртки, в яких були чоловіки. Така ж куртка була на звороті альбому, як фон для маленького натюрморту з коштовностей, грошей та навіть особистого чека з підписом Рональда Рейгана. Чорно-білі куртки були великі та вражаючі, і весь матеріал був покритий поєднанням маленьких та великих подвійних літер «G», логотипом Gucci.

Будь-який громадянин на той час, якщо хоч трохи мав уявлення про моду, був би приголомшений цим образом, оскільки такі куртки були нічим не схожими на колекції Gucci. І їх скептицизм можна виправдати, бо куртки шили далеко не в Gucci, а у «Dapper Dans Boutique» у Гарлемі, де полюбляли одягатися в підробки інших брендів нью-йоркські репери, гангстери та наркоторговці, які хотіли показати, що у них багато грошей. Культура хіп-хопу міцно вхоплювалася за елітні символи статусу задля демонстрації успіху. Але мова йшла також про привласнювання символів. Деніел Дей, відомий також як Даппер Ден, був кравцем, який поєднав ці тенденції в одязі.

Зазвичай піратські копії мало привабливі як об’єкт статусу для тих, хто дійсно хоче і може їх показувати, але одяг Даппера Дена легко обійшов цю проблему: щонайменше його вироби були такими ж дорогими, як і оригінали. Перші куртки були виготовлені просто з повторно зшитих сумок Gucci, які він купив у елітних магазинах на Мангеттені, тож і ціни на них були відповідними. Пізніше він знайшов спосіб, як самостійно друкувати логотипи брендів на шкірі в майстерні та отримав необмежений доступ до таких матеріалів. Таким чином він зумів виготовляти дизайнерський одяг, який краще припасовувався до реперської культури. Справжній брендовий одяг, на думку її представників, був надто мінімалістичним і скромним. Навіщо приховувати ексклюзивну хутряну підкладку всередині, коли її можна виставити назовні? Чому одяг повинен сидіти по фігурі, якщо можна зробити його вільним і масивним? У статті в «New Yorker» стилістка Джун Амброуз називає стиль «кричущою бравадою»: «Це немов ходити з написом Rolls-Royce на спині. Розкіш на максималках. Тобі й не треба казати, що ця куртка коштує десять тисяч доларів. Вона просто виглядала на десять тисяч доларів».

Ден отримував все більше замовлень і все багатших клієнтів, поки його слава не зіграла з ним злий жарт. Після того, як з’являлося все більше фото реперів та спортсменів у одязі з неіснуючих колекцій брендів Fendi та Gucci, а Майк Тайсон ув’язався в бійку біля магазину Дена о пів на четверту ночі, юристи знаних будинків моди почали цікавитися, звідки взявся цей одяг і яка така крамниця одягу працює цілодобово в Гарлемі. Потім пішли рейди та судові позови, і Дену довелося закрити магазин на початку 1990-х. Проте слідчі, які проводили огляд приміщень, були приголомшені: це не дешеві фальшивки, якими рясніє Чайна-таун. То були копії, які й не намагалися нагадувати оригінали – вони перевершували їх.

За словами Люка Ван Кемпена, дешеві копії брендів – це спроба відокремити статус від споживчої цінності. Куртка Parajumper вартістю 800 доларів справді дуже тепла, а бренд побудований на ідеї, що одяг коштує дорого через чудову якість матеріалів та чудовий ізоляційний ефект. Але якщо вам вдасться придбати піратську копію, яка також добре зігріватиме і посилатиме той самий сигнал статусності, то ви отримаєте такий самий ефект за менші гроші.

Однак приклад Dapper Dan доводить, що піратські копії не обов’яз­ково повинні базуватися на ілюзії. У цьому випадку всім було відомо, що одяг є копією, однак він усе одно був привабливим, адже мав таку ж ексклюзивність, як оригінальний. Але навіщо тоді взагалі на такому одязі логотипи бренду Gucci? Чи варто тратити зусилля на таке? Авжеж, бо символи розкішних брендів стали настільки популярними, що певною мірою відокремилися від фізичних об’єктів, які вони представляють, і отримали власну цінність. А така цінність часто вартує більше, ніж можна виміряти грошима.

Віра в годинник

– Пам’ятаю, як вперше побачив годинник-трансформер, – каже Даґ Бротен Торесен.

Це було ще до того, як він поїхав на навчання в Мюнхенській академії права інтелектуальної власності. Тоді він ще працював з товарами годинникової крамниці «Urmaker Bjerke» в Осло. З товарами, які могли виявитися підробкою.

– Якось доставили Rolex Day-Date із золотим президентським ланцюжком, я ні не мить не засумнівався в його справжності. Мені потрібно було їх оцінити і трішки відрегулювати. Чомусь побутує думка, що такі механічні годинники часто неточні. Я відкрив корпус і виявив, що ніяким Rolex всередині й не пахло. Механізм був творінням масового виробництва!

Покопирсавшись у годиннику ще трохи, я виявив, що оригінальними були лише корпус та циферблат, – пояснює Торесен. Це означає, що хтось, швидше за все, купив годинник Rolex, розібрав його на запчастини і склав з них три нові годинники: в одному справжнім був корпус, в другому – ланцюжок, а в третьому – механізм. І такий метод спрацював, принаймні до того дня, поки я не взявся нишпорити в годиннику, адже все базувалося на психологічному прийомі.

– Коли годинникар повинен перевірити годинник, він то робить, як і будь-яка інша людина, – каже Торесен. – Спершу він оглядає корпус та циферблат, якщо виникають якісь сумніви, то знімає ланцюжок, аби перевірити номер моделі та серійний номер. Якщо скепсис не зникає, він його розбирає і перевіряє механізм.

Годинники з оригінальним корпусом і циферблатом одразу виглядають справжніми, і їх часто взагалі не доводиться тестувати. Якщо корпус виглядає підозріло, годинникар перевіряє ланцюжок, його справжність може відігнати будь-які підозри. Так і два з трьох годинників-трансформерів проходять перевірку. Третій може викликати підозру як під час перевірки корпусу, так і через ланцюжок, але коли годинник розібрати і під кришечкою виявиться оригінальний механізм, це може переконати годинникаря, тим більше, якщо в комплекті з годинником йде сертифікат. Ось так усі три моделі пройдуть перевірку.

Хоча світова економіка зазнала певних невдач в останні роки, для швейцарської годинникової промисловості справи не погіршилися. Тут продажі щороку збільшуються на 20 %, і Торесен може запевнити, що дорогі швейцарські годинники продаються по всьому світу. Коли він говорить про дорогі годинники, то має на увазі ті, які коштують мільйон і більше крон. Він також знає, де таких годинників найбільше. У Китаї.

– Нещодавно читав інтерв’ю з керівником інвестиційного банку «Goldman Sachs», він сміявся, що американці купують фальшиві азіатські годинники і продають їх у