У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка

перейшли на службу в центральні установи імперії та зробили блискучу кар’єру саме через свою діяльність на ниві великих реформ. Серед таких діячів заслуговує уваги Сергій Іванович Зарудний (1821—1887), виходець зі збіднілої української шляхти, якому з великими труднощами через брак коштів вдалося закінчити Харківський університет. Мрія служити в Пулковській обсерваторії привела його до Петербурга, де він зміг влаштуватися до Міністерства юстиції. На заклик уряду включився в розробку судової реформи, вивчив західну літературу з права, познайомився під час поїздок у Європу з судовою практикою. Здобуті знання дозволили йому відстоювати необхідність широкої судової реформи на основі незнаних у Росії принципів гласності, повного відокремлення судової влади від законодавчої та виконавчої, запровадження мирової юстиції га самостійність присяжної адвокатури.

Аби надати цим роздумам конкретики, варто звернутися хоча б до кількох діячів українського національного руху. І найперше — до В. Антоновича, знакової постаті XIX ст., якому довелося захищати свої погляди та українські національні переконання як перед державою, у якої він перебував на службі (в недалекому майбутньому професор та декан історико-філологічного факультету університету св. Володимира у Києві, дійсний статський радник), так і перед шляхетським станом, до якого належав за походженням. Спершу він був викликаний для пояснення своєї поведінки на суд шляхти. Ішлося про роз’яснення, чому він, молодий польський шляхтич, удався до пізнавальних екскурсій у народ з невеликою групою студентів. Шляхта підозрювала його в тому, що він підбурював селян проти панів. Бердичівський повітовий предводитель дворянства, до зібрання якого належала згідно запису в дворянській книзі родина Антоновича Боніфатія, влаштував йому своєрідний допит. Дворянське зібрання з 60 або й більше осіб звинувачувало його, вихідця зі шляхетської корпорації, у пропаганді атеїзму, антипатріотизму, комунізму й ненависті до панів. Відкидаючи незаслужені обвинувачення, В. Антонович ініціативу розмови перебрав на себе і пояснив шановному панству, що «край через більшість населення не є корінно-польською провінцією», що в цьому краї більшість становлять українці, тому ця народність повинна визнаватися головнішою. Таке пояснення ще більше збурило товариство, яке було переконане, що, хоча в теорії таке можливе, але насправді визнання українців головною народністю призведе до зникнення польської. Суперечку тоді вирішив голова проурядової групи Тадеуш Бобровський, найосвіченіший із присутніх (єдиний на все Правобережжя мав ступінь магістра, до того ж службовець канцелярії київського генерал-губернатора). Дещо філософствуючи, зауважив, що, мовляв, молоді люди займаються студіюванням теоретично-філософських праць і мають право на помилку.

Дещо пізніше В. Антонович у програмних статтях «Моя сповідь», у якій він відрікався від польського руху, та «Про українофілів і українофільство» пояснив уже російській владі, що діяльність українофілів не шкодить державі. На слідчій комісії, створеній при генерал-губернаторській канцелярії, вказував, що він та його гурток доводять осібність малоруського племені від польської національності. Після нагінок на українську справу В. Антонович демонстрував іншу модель поведінки: він був максимально коректним і нічим не висловлював своїх переконань. У ситуації 1890-х років впливав на регіональну політику генерал-губернаторів, зокрема вів розмови про місцеву історію з київським генерал-губернатором М. Драгомировим, якого запрошував до себе «на галушки» та влаштував начальником його канцелярії історика, політично неблагонадійного Н. Молчановського.

У часи врядування М. Драгомирова (1898—1903) українофільство перебувало на найвищій вершині. Генерал-губернатор, виходець з України, українофіл за переконаннями, чиновник із незалежними судженнями, військовий авторитет якого перемагав у будь-якій справі, зумів взяти український рух під персональну опіку. Український театр практично не обмежувався в репертуарі, пройшли урочисті панахиди у Софіївському соборі з ушанування пам’яті Тараса Шевченка. Більше того, генерал-губернатор схильний був відновити діяльність забороненого відділення Географічного товариства. А українські пісні, з якими крокували солдати на марші та тренуваннях, уже нікого в Києві не дивували. Цим терміном перебування (хай і коротким) М. Драгомирова на посаді генерал-губернатора українофіли вдало скористалися, знайомлячи широкий загал з українськими ідеями через театр та друковане слово.

До колоритних діячів українофільського спрямування слід зарахувати й Івана Яковича Рудченка, вихідця з дрібного лівобережного дворянства, який через брак коштів не закінчив гімназії та пішов служити в Гадяцьке повітове казначейство, а згодом до казенної палати. Вільний від служби час проводив у збиранні, записуванні й аналізуванні українського фольклору. Підготував до видання «Народные южнорусские сказки» та «Чумацкие народне песни». Згодом служив у канцелярії київського генерал-губернатора М. І. Черткова (1881—1885) і намагався, використовуючи службову близькість до найвищого чиновника краю, щоб довести, що Емський указ 1876 р. шкідливий не лише для українства, а найперше — для російської влади, оскільки через нього вона втрачає авторитет. Він підготував текст урядового звернення про можливість скасування обмежень Емського указу щодо української мови, знаного як «меморандум Черткова-Рудченка». Згідно з доповідною запискою І. Я. Рудченка «Виновато ли малорусское слово (по поводу 1876 г., воспрещавшего печатание по-малорусски книг)», генерал-губернатор М. І. Чертков переконав уряд дещо обмежити чинність Емського указу щодо заборони друкувати літературу українською мовою. Не в останню чергу така його позиція посприяла тому, що генерал-губернатор перебрав на себе право дозволяти постановку малоросійських п’єс і вистав.

Сам І. Я. Рудченко напише в автобіографії: «Время мое было поглощено служебною деятельностью, неразрывно связанною с судьбами того народа, которому я отдавал все свои полезные труды в юные годы в иной области — этнографии... Здесь оканчиваются мои неофициальные труды по этнографии и начинаются официальные». В останній фразі йдеться про те, що йому на посаді чиновника з особливих доручень при генерал-губернаторові довелося готувати для головного начальника краю записки-дослідження про особливості місцевого землеволодіння, основні аргументи яких отримали законодавче оформлення. Назва основних із них свідчить про сутність аграрної проблеми краю: «О земледелии в Юго-Западном крае», «О сельских и местечковых чиншевиках», «О вольных людях», «О размежевании в связи с упразднением сервитутов в Юго-Западном крае», «О праве пастбищного сервитута», «О коштном межевании в Юго-Западном крае», «Об иностранной колонизации» тощо. В одній із таких доповідних записок російській владі пропонувалося нарешті зрозуміти, що настав час звернути увагу на місцеве населення — спільника боротьби уряду з польськими впливами. І. Рудченка підтримував чиновник із селянських справ Б. Григоренко, який захищав історичне право «вільних людей» на володіння землею, їхня громадська позиція, українофільські настрої щодо проведення аграрної реформи в інтересах селян — носіїв та хранителів національної традиційної культури, а також пропозиції переглянути антиукраїнський Емський указ істотно вплинули на позицію генерал-губернаторської влади. Службова кар’єра І. Рудченка на цьому не закінчилася. Його праці з економічних проблем та законодавчі пропозиції, які базувалися на практичних рекомендаціях, зокрема щодо правової та економічної доцільності наділення через викуп землею особливої соціальної групи Правобережжя — чиншовиків[3], потрапили до поля зору