У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка

Потрібно було, врешті-решт, написати історію власного народу, збагатити його історичною пам’яттю, причому такою, щоб минуле набуло героїчної звитяги, яка б служила об’єднавчим чинником нації, тим паче, що козацтво давало для цього силу-силенну прикладів. Як і визначити коло «великих» українців, приклад яких надихав би юне покоління на служіння спільній справі. Серед них найбільшої уваги потребував Т. Г. Шевченко, образ якого слід було наблизити до найширших суспільних кіл. Звідси спроби заснувати ремісниче училище його імені в с. Кирилівці, започаткування урочистих панахид на його спомин. Названі складові мали лягти в основу творення колективної національної ідентичності на основі сформованих уявлень щодо спільної території, української мови, історії.

У відстоюванні свого права на культурницьку діяльність українофілам доводилося протистояти не тільки російській державі, а й польській спільноті. Навіть більше — здавалося б, «своїм» українцям, які не розуміли їх, не підтримували й намагалися скористатися механізмами Російської держави, аби зупинити їхні зусилля, спрямовані на поширення українського культурного простору. На початках відновлення українського руху Російська держава не поспішала його переслідувати й навіть підтримувала за його антипольську спрямованість. Вона не заперечувала, а сприяла в організації Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, під егідою якого П. Чубинський з 1869 р. почав організовувати етнографічно-статистичні дослідження трьох правобережних губерній: Київської, Подільської і Волинської. До них він додав ще й ті повіти Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької та Бессарабської областей, де проживали українці. Протягом 1872—1879 рр. у Санкт-Петербурзі було видрукувано сім томів «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край». П. Чубинський навіть підготував окремий «Нарис ополячення Південно-Західного краю» і подав його генерал-губернаторові, де на основі етнодемографічної ситуації доводив переважання руського населення в Правобережній Україні над польським.

Тож у відповідь на переконливу думку М. Драгоманова, що «Україна як національність не виступила у Росії й сама себе ще не знає, їй треба наукової та літературної праці, щоб усе пізнати», П. Житецький також стверджував, що завдання діячів українського руху полягає в науковій доказовості існування українців як окремої нації.

Російська регіональна влада сприяла організації і проведенню Третього археологічного з’їзду в Києві 1874 р., яким опікувалися діячі Київської старої громади. Зі спрямуванням культурного процесу в імперське річище була підтримана ідея спорудження пам’ятника Богдану Хмельницькому у Києві. Однак українофілів дедалі частіше не задовольняла відведена їм роль форпосту анти-польської політики російського уряду. Частина з них вважала, що землі краю, конфісковані в польських поміщиків, розкрадаються «жадібним» чиновництвом. На їх переконання, земельний фонд, що його створювала російська влада, забираючи маєтки в учасників польських повстань, мав би стати громадським для заснування народних шкіл та лікарень для українців, які на власних плечах винесли руську ідею і перетворив на ніщо польську «витівку».

Однак що влаштовувало українофілів, то це проселянська політика російської влади. Починаючи з часів генерал-губернатора Д. Бібікова, який, не знаходячи спільної мови з правобережною шляхтою, відмовився від традиційно співпраці й почав проти неї «дружити» з місцевим руським одноконфесійним селянством. Аби мати в його антипансько-польських настроях додаткові важелі для утримування правобережного панства в покорі й страху. Для цього проведена була інвентарна реформа 1847 р., де вперше в історії Російської імперії держава ставала на бік селянина. З цією ж метою вже після другого польського повстання аграрна реформа 1861 р. на Правобережній Україні проводилася з урахуванням селянських інтересів. Зацікавлені були українофіли і в можливості проводити пошуки історичних матеріалів, зокрема актових книг, за допомогою яких доводилося, що правобережний край не належить полякам, а споконвіку перебував у складі Російської держави.

Для реалізації цих політичних акцій російська влада потребувала підтримки й допомоги місцевої інтелектуальної еліти, яка ініціювала створення Тимчасової комісії для розгляду давніх актів і:а увійшла до неї, співпрацюючи з владою. Нагадаймо, що її членами свого часу були і Тарас Шевченко, і Пантелеймон Куліш, не кажучи вже про Володимира Антоновича, який упродовж кількох років спрямовував її діяльність. Більше того, під час польських маніфестацій київський генерал-губернатор І. Васильчиков Дозволив відкриття недільних шкіл і використовував українофілів для послаблення польського впливу серед широкого загалу. Пізніше М. Драгоманов напише у своїй автобіографії, що вони обурювалися претензіями поляків на Правобережну Україну й готові були зійтися з царським урядом для боротьби з ними. Російська влада пильно стежила за діяльністю українофілів. Тільки-но Січневе польське повстання 1863 р. було придушено, влада заборонила П. С. Морачевському (інспектору Ніжинського ліцею кн. Безбородька) здійснювати переклад Євангелія українською мовою. Цікавим було пояснення заборони — спираючись на осібність мови, українські інтелектуали почнуть вимагати автономії Малоросії. Тож Валуєвський циркуляр 1863 р. чітко вказав українофілам, що влада не є настільки наївною, щоб дозволити творити окрему мову, а розцінювала їхню діяльність у цьому напрямку як прояв державного сепаратизму.

Кредит довіри російської влади до українофілів був високим, за умови, що закріплення їх на посадах у державних установах, особливо селянських, зміцнюватиме російську владу на Правобережжі. Та й самі вони охоче йшли на службу мировими посередниками (серед них О. Русов, Н. Ковалевський, М. Зібер, П. Косач), які вважали, що своїм контролем за відчуженням землі у польського пана та наділенням селян землею в результаті реформи 1861 р. сприятимуть зміцненню селянського господарства та добробуту. Тож українофіли, орієнтуючись на селянство як носія традиційної етнічної української культури виступали до певного часу в єдності з Російською державою. Саме цим можна пояснити довготривале перебування українофілів в імперській орбіті, яке тяглося з кінця 1850-х рр. практично до кінця XIX ст. Змусити російську владу рахуватися з ними шляхом легальної культурно-освітньої діяльності, не дозволити загнати ще слабкий український рух у підпілля — ось якими критеріями керувалися українофіли, проводячи гнучку політику між імперськими інтересами Російської держави і власними потребами. Обставини вимагали від його учасників максимальної коректності, обережності, аби не дати приводу владі зарахувати їх до народницьких «партій», які, взявши на озброєння радикальні методи боротьби, прагнули залякати вищих державних сановників і самого Олександра II. Цим вони не тільки шкодили реформам, що їх успішно провадив уряд, а й кидали тінь на будь-які інші громадські організації, що легально діяли.

Багато українофілів, які робили наукову кар’єру, переймалися й благополуччям своїх сімей, оскільки більшість із них не мали земельних маєтків й обіймання наукових чи державних посад було єдиним джерелом достатку для них та їхніх родин. Це питання надзвичайно турбувало, наприклад, батька багатодітної родини О. Кістяківського, професора права Київського університету. Привабливим був і приклад багатьох діячів з України, які