Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи - Сергій Миколайович Поганий

для радянських підводних човнів. Александров, який також працював над енергетичним забезпеченням субмарин, виступав головним науковим консультантом із проектування РБМК. Протестувало ж та апробувало перші одиниці РБМК Міністерство середнього машинобудування, яким завідував Славський. Усім і кожному Александров говорив, що реактори РБМК були безпечними та надійними — ніби самовари, про вибух яких не може йтися. Як відомо з чуток, він заговорювався настільки, що, за його ж власними словами, ці реактори були достатньо безпечними навіть для встановлення на Красній площі.

Останнього так і не сталося, але після випробування нового реактора на заводі, підпорядкованому Міністерству Славського, тип РБМК було визнано безпечним для передання для використання Міністерству енергетики та електрифікації, яке раніше з питанням виробництвом ядерної енергії не зіштовхувалося. Мало хто ставив під сумнів позитивний ефект, який матиме на країну злиття науки та техніки внаслідок підпорядкування ядерної індустрії військово-промисловому комплексу. РБМК Александрова були збудовані по всій Європейській частині СРСР, виробляючи вкрай потрібну для держави екологічно чисту енергію. РБМК із потужністю в 1 тисячу мегават електричної енергії були значно ефективнішими за іншого свого радянського конкурента — ВВЕР (Водно-водяний енергетичний реактор, тобто реактор, теплоносієм і сповільнювачем у якому слугує вода під тиском), який почали експлуатувати зі середини 1960-х. Уже до 1982 року понад половину від електроенергії, що вироблялася в СРСР, забезпечу-вали РБМК Александрова. Три з них було запущено на АЕС поблизу Ленінграда, ще два — на Курській АЕС, один — на Смоленській і чотири — у Чорнобилі. Четвертий енергоблок РБМК на ЧАЕС Брюхановим запущено 1983 року.

Ще до візиту в Москву на Віктора Брюханова чинився колосальний тиск, пов’язаний із вимогами завершити будівництво п’ятого енергоблока, готового на 70 відсотків. Тиск особливо посилився в січні 1986 року, коли Центральний комітет КПУ офіційно оголосив догану заступникові Брюханова за недотримання термінів введення в експлуатацію. Цю новину швидко підхопили місцеві ЗМІ і Брюханов розумів: якщо ситуацію не виправити, наступну «догану» оголосять уже йому. У своїй доповіді на з’їзді Голова Ради Міністрів СРСР Микола Рижков попередив підлеглих про будь-які затримки у процесі запуску нових реакторних енергоблоків: «Ураховуючи навантаження на паливно-енергетичний баланс держави і зростаюче значення атомної енергії, подібні перебої є категорично неприйнятними в майбутньому». Величезний апетит до атомної енергії прослідковувався не лише у вищому керівництві, а й на нижчих рівнях партійної піраміди. Брюханов не міг не помітити, що регіональні керівники також хотіли отримати собі частинку «ядерного пирога», звертаючись із проханням інвестувати ядерні карбованці в їхні регіони. Секретар Горьковського обкому (тепер — Нижній Новгород) виступав за будівництво атомної електростанції в його області, а делегат із Томської області образився на московських чиновників за руйнування планів з будівництва нової АЕС у його регіоні. Усі хотіли під’єднатися до ядерної мережі.

Анатолій Іванович Майорець, 56-річний міністр енергетики та електрифікацї, був безпосереднім начальником Брюханова і людиною, яка служила своєрідним «хранителем» воріт до радянського ядерного раю. Щойно призначений, він прагнув самоствердитися. І у світлі завдань запуску реакторів на атомних електростанціях удвічі більше протягом наступних п’яти років Майорець, перебираючи варіанти вирішення, на XXVII з’їзді КПРС заявив: повний цикл будівництва АЕС — від розроблення архітектурного проекту і до запуску реактора — можна скоротити до п’яти років (з оптимальних семи), якщо процеси проектування і будівництва будуть здійснюватися одночасно. Зі свого боку, Брюханов прекрасно усвідомлював, наскільки складно працювати з напівсирими архітектурними проектами, не адаптованими до місцевих умов. А оскільки декілька реакторів ще не були завершені відповідно до семирічного плану, скоротити будівництво до п’яти років здавалося неможливим. Проте якщо партія розпорядилася виконати, якщо цього потребували державні лідери, керівники АЕС не мали іншого вибору, аніж підкоритися.

Свою доповідь Майорець закінчив на мажорній ноті: «Дозвольте мені запевнити вас, що електроенергетики і будівельники, сповнені енергії після рішень XXVII з’їзду КПРС, реалізують грандіозні плани партії і зроблять гідний внесок у розбудову матеріальної основи комунізму». Здається, Майорець так і не зрозумів, що партія більше не займалася побудовою комунізму. Утім, за нього, щойно призначеного міністра, міг також говорити його ентузіазм.

Загалом, атмосфера на з’їзді була тріумфальною. Кожен прагнув мислити масштабно і вірити, що все можливо. У числі найбільш оптимістичних делегатів був і сам Горбачов. Його доповідь сприйняли дуже добре, концепція прискорення економічного розвитку на основі науково-технічного прогресу отримала схвалення делегатів, і тепер кандидатуру Горбачова на посаду Генерального секретаря було затверджено не лише на Пленумі ЦК партії, а й на самому з’їзді. Його позиції поліпшилися, а мандат на реалізацію політики прискорення розширився.

Окрім цього, Горбачову вдалося привести в Політбюро своїх людей, серед яких був і енергійний партійний керівник з Уралу Борис Єльцин. Саме він підняв риторичне питання: «Чому від з’їзду до з’їзду ми продовжуємо обговорювати одні й ті самі питання? Чому навіть зараз потреба радикальних реформ відтіняється інертним пластом опортуністів із партквитками?» В аудиторії, переповненій призначенцями Брежнєва, його промова прозвучала ніби грім серед ясного неба. Слово «перебудова» (або «перестройка»), звісно, згадувалося в доповіді Горбачова, але тільки один раз. Ключовим терміном і досі було «прискорення», введене в офіційний партійний дискурс відразу після приходу до влади Горбачова весною 1985 року. Більшості делегатів здавалося, що вони на правильному шляху, проблема полягає лише у стагнації епохи Брежнєва, а виправити цю ситуацію можна через повернення до ленінських ідеалів істинного комунізму.

XXVII з’їзд КПРС завершився 6 березня. Віктор Брюханов і його колеги з української делегації, спакувавши валізи, відправилися додому. Майбутнє виглядало безхмарним не лише для ядерної енергетики, а й для держави загалом. Утім, дещо все ж турбувало директора Чорнобильської АЕС. Брюханов висловив занепокоєння в рамках вечірнього телефонного інтерв’ю київському репортерові, з яким уже спілкувався кілька тижнів тому напередодні свого п’ятдесятиріччя. Очікувано високо оцінивши виступ Горбачова і радо сприйнявши завдання, поставлені перед радянською ядерною промисловістю, він водночас дозволив собі таке застереження: «Ми сподіваємося, що це [нові партійні завдання. — Прим. перекладача] також посприяє підвищенню уваги до надійності та безпеки у виробництві атомної енергії. Зокрема, на нашій Чорнобильській АЕС. Саме ця проблема є найбільш нагальною». У газетах інтерв’ю з Віктором Брюхановим з’явилося без його застереження.