Аналітична історія України - Олександр Боргардт

ábroncs – обручка, babona – забобона, babral – бабратись, bárány – баранчик, barázda – борозна, barna – барнатний, ebéd – обід, finom – файний, galuska – галушка, gally – гілля, gazda – газда, gereben – гребінь, hаz – хата, hiba – хиба, kacsa – качка, kebéd sa – каша, kasza – коса, kazan – казан, kostol – коштувати, kulcs – ключ, kucsma – хутряна шапка, кучма, lánc – ланцюг, lapát – лопата, legény – легень, pasztur – пастур, patkány – пацюк, pecsenye – печене, pokol – пекло, ritka – рідке, sator – шатер, sereg – шерега, strapa – тарапати, sonka – шинка, suba – шуба, szalma – солома, széna – сіно, szita – сито, tabor – табір, tégla – цегла, tér – терен, tiszta – чистий, udvar – двір, vacsora – вечеря, vihar – вихура, zsir – жир.

Всього таких слів налічується десь дві сотні. Хто та у кого їх «займав» – витрачати час не будемо: «слов’янські слова у мадярській мові»? – хтось з такого приводу може й радісно застрибати. Але ми – люди досвідчені: хай нам спочатку науково доведуть: що то є «слов’янські»… А до цього й те – хто є старший? – слов’яни чи слова?

Підкреслимо тут одну цікаву рису – близкість фонетики навіть у тих словах, що є для обох мов іноземними. Перелічимо дещо з них у мадярському написанні: bank, cigany, cukor, lampa, posta, proba, program, sakal, sanc, szatira, urna.

Перейдемо до турецького словника, наведемо дещо знайоме (настанова для читання: ç – ч, і – и, ş – ш):

aigir – огір, ambar – амбар, araba – гарба, ata – батько, ayva – айва, bahçe – сад, город, balk – риба, banyo – баня, baraka – барак, başlık – шолом, башлик, bavul – бавул, başmak – ступати, boga – бик, бугай, boştan – город, баштан, cüce – малий (цуцик), çakal – шакал, çapa – сапа, çnar – чинар, çoban – пастур, чабан, dede – дід, da – та, так, damga – тамга, duman – дим, туман, duzine – дюжина, düdük – дудка, fasulye – квасоля, gerdanlk – намисто, гердан, göçebe (koçeve) – кочовик, halva – халва, kabak – кабак, kahve – кава, kamiş – камиш, kapan – капкан, kapmak – схопити (хапнути), karga – карга, kasap – різник, убивця, кат, kazan – казан, kazine – казна, kefal – кефаль, kerpiç – цегла, кирпич; karmazin – кармазин, leylek – лелека, meydan – майдан, pazar – базар, saksagan – сорока, tas – таз, terazi – терези, tütün – тютюн, şal – шаль і т. д.

Слова все старі та знайомі, але тут звернімо увагу всього на три. Очевидним є тепер походження слова «кацап» (турецьке kasap), що здавна є українським позначенням, зарезервованим виключно для «старшєго брата», яке згодом дещо потіснилося набагато менш змістовним – «москаль». В турецькому відповіднику представлена повністю вся його багата семантика; яку, скажемо так, – сповна виправдала історія.

Слово leylek, схоже, займане з української, бо, згідно леґендам, лелеки були у нас із давніх давен, коли турків у сусідстві ще не було. Слово saksagan – сорока, пояснює нам справжнє походження такого прізвища як Саксаганський, хоч і немає певності, що таке прізвище не вигадане.

Та, наприкінці нашого короткого аналізу зазначимо, що й це ще не є все. Бо наша українська мова, що цілком слушно вважається індоєвропейською, носить в собі й досі відчутній фінській слід, показуючи тим, що колись ці люди далекої півночі жили набагато південніше, та не могли не спілкуватися з нашими предками. Чи то кимерійськими, чи то – більш ранніми.

У сучасному естонському словникові таких слів можна нарахувати до сотні (!), але наведемо лише кілька:

asula – оселя, kuut – кут, закуток, leib – хліб, lin – льон, lok – лок, looma – ламати, nädal – неділя, ribi – ребро, rida – ряд, sinine – синій.

До цього додаються не менш цікаві співпадіння з сучасним фінським словником (їх теж до сотні: y – ю):

aurata – орати, hiili – вугілля, hypatää – гупати, ikkuna – вікно, jah – як, kaapata – хапати, lap – лапа, lava – лава, lavitsa – лавиця, list – лист, lääkäri – лікар, lääke – лік, map – мара, palaa – палати, pasmo – пасмо, pohat – багатий, pyytää – питати, päästää – пустити, rauda – руда, röhotää – реготати, samet – замет, taato – тато, vartio – варта, viitaila – махати рукою (вітати).

Доповнення 1

Смерть Олега

Смерть Ольгова-коганя так само оповита леґендою, як і його походження та походи. Кажуть, що колись князь, по черговій перемозі, запитав старого волхва – вайделота («всезнаючого»), – якою смертю він помре? А той, обмежився коротким: «від улюбленого коня твого, на якому ти їздиш».

Хитрий конунг негайно відправив свого улюбленця на спочинок, та увірував, що тим і забезпечив себе від присуду долі; згодом забувши про все. А потім, через роки, пригадавши передбачення провидця, – спитав про коня. Йому доповіли, що кінь уже пав, та кістки його валяються десь там у полі. Олег посміявся та докорив вайделотові: «то ть не право молвят вольсві, но все то лъжа есть: конь умер, а я жив!» Він – людина владна та самовпевнена, безкарна, знає лише силу та вірить у силу. А оті дурні волхви, – звідки ж вони можуть щось знати, – не маючи влади? Та й поїхав щоб наочно пересвідчитись у смерті коня. Його супроводили, та могутній конунг, поставивши ногу на череп коня, – іще раз уголос посміявся над провіщенням вайделота: «от сего ли леба смерть мне взяти?!» Але з очодолу кінського черепа висунулась потурбована ним сіра степова гадюка, та й гризнула князя у ногу. А з того він, як пише літописець, «разболевся умьре».

Літописець, добрий християнин, – не піддає сумніву можливість чогось подібного. Велика бо є сила диявола. Він, навіть, наводить приклад якогось Аполонія, що вештався по містах та селах імперії – «бесовская чудеса творя». Та обмежується зауваженням, що Бог допускає все це, аби випробувати християн у справжній православній вірі. Що ж, – глибока думка.

Так справдилося на 100 % передбачення поганського вайделота, над яким так щиро надсміхався всемогутній київський конунг – Гельґі, Убивця Асгольда…