Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Чого ще наче не було у другому Римі (як і в першому), так це царів, що захоплювалися би тортурним та катівським мистецтвом, як от Іван IV або Пєтр I. А непорівнюваним буде, відповідно й місце, яке в керованому ними суспільстві посяде тортура.
Отже, підбиваючи підсумки, скажемо, що про якусь там освіту або науку Візантії – годі казати: «Промєтєєв огонь Еллади» – то або виплід хворої уяви, або свідоме лгарство. Але, було дійсно те, що об’єднувало обидва «Рими»; бо як повідомляє нас ще той, перший із цитованих авторів:
…у хворих на падачку, у божевільних, охоче вбачали людей Божих, їх бурмотінню надавали вищого сенсу.
(А. П. Каждан, Византийская культура, Москва, 1968, с. 146)
Те саме, дослівно, було й у Московщині, де у розумово хворих – «юродівих», так само охоче вбачали Божих людей, та до їх безглуздого белькоту пильно прислухувалися, чуючи в ньому пророцтва. Подібні спільні риси й насправді роблять Візантію та Московію мало не сестрами, тільки от – шкода: не за спільною спадщиною Еллади, а радше за звичайною глупотою.
Ріднить їх саме це, принципове невігластво, поруч із тупою та забобонною релігійністю, фанатичною та дріб’язковою, хоч так само слабкою духом. Обидві вони, ці доведені до абсурду імперії, ниці, але зарозумілі та самовпевнені, – попри своє нестримне загарбництво, жили гірше за будь-кого; наступна – гірше за попередню. Але зате – досконало знали, як треба правильно жити. Та по кінець життя повчали цьому весь світ.
Із цим – «правильно жити» – клопоталася «єдіная правая вєра»: християнство візантійського обряду. Це воно стало продуктом вищого досконалення християнської ідеї та до остаточного її відлиття до тієї «правой вєри». В ній було передбачене все, що тільки можливо; аж до безпомилкового відокремлення «мудрості Божьєй» від нечестивої «прємудрості єллінской», – бери й користуйся, але…
Смішною та глупою, завжди була та є пихата зарозумілість цієї церкви, враженої смертним гріхом гордині; церкви, яка відкрила всі можливі людські істини у останній інстанції, однак, при цьому цілком пронехтувала природою, – вищим створінням Бога. А як так, – то й самим Богом.
Йдеться про звичайне та повсякденне: календар.
Бо вона має свій календар, відмінний від передбаченого Богом (чи – досконаліший?) та він уже відстає від справжнього майже на два тижні. Два тижні – то тільки два тижні, але… Ніхто з ієрархів цієї церкви, це характерно, так і не додумався до примітивного мисленого експерименту: подумати, а що воно буде ще, скажімо, через 10 000 років? – коли Різдво Христове прийдеться справляти навесні, а Великодень – восени?
10. Живий свідок історії – наша мова
Прочитавши все попереднє, про кимеріян, скитів, гунів та аварів, кожен має право поставити запитання, – так, але хто ж є ми? – сьогодні? Коли таке запитання почують там, на півночі, де тільки й слов’ян, що з української діаспори, – на нього кинуться гучно відповідати: щоб самі, бува, не зметикували.
«Славянє, славянє!» – проголосить нобелівський лавреат, російський письменник Алєксандр Солжєніцин. «Ви – малоросси, а ми ВЄЛІКО-росси!» – пропищить бабячим голоском уславлений російський же художник; претензії якого завжди значно перевищували здібності. Та додасть: «Но всє – русскіє!» Нагадуючи всім, що у століття, коли й горбатого випростовують ще за життя, – російського невігластва не виправити. Але, – й це не головне.
От коли вони далі почнуть вам правити про отих слов’ян, білявих та блакитнооких (обов’язково!), трудолюбних пахарів (обов’язково!) які ніколи не купували хліба за кордоном (необов’язково), та щосили переможно відбивалися від сталих наїздів «нєсмєтних полчіщ дікіх» (тепер можна й «полудікіх») кочєвніков, – будьте обережні.
А коли вони дійдуть до того, що вийшовши разом «із драгоцєнного Кієва», ці «славянє» створили «Вєлікоє государство Россійскоє», – тікайте світ за очі, бо вас знову хочуть «добровільно прісоєдініть» до розбійної Московії «старшєго брата». З усіма вже знайомими наслідками. А поки…
Заспокоїмо дещо читача, бо – всі праві. Хоч і не в усьому. Бо, то ми є слов’яни, але не вони – угро-фінсько-татарська суміш. Підкреслимо, що останній факт нічиєї гідності вражати не може, – нема добрих чи кепських етнік: всі люди є рівні від народження. Є серед нас, годі й казати, і малороси, оті, що без Росії себе не мислять, – «славянє», як у нашій Верховній Раді.
Але ми є, насамперед – українці, люди, що повною мірою успадкували гідності та вади трьох великих етнічних потоків історії: балтицького, ґерманського (або ґотського) та врешті – гунського. Про що нам неодмінно та щоденно нагадує наша українська мова.
В Європі сьогодні практично немає двох мов, які не мали би взагалі схожих між собою слів, але – тут є істотна різниця. Бо є від чистої дурості займані слова, а є слова спільні. Та нас цікавитимуть саме оті, останні. За прикладами перших у наш час, коли дурість квітне рясним цвітом, – далеко ходити не потрібно. Хоч і отой «маркєтінг» (звичайне собі «базарювання») або ота й зовсім уже ідіотична «тусовка» (спільне товчення на місці без визначеної потреби). Займані в той чи інший спосіб іноземні слова, прийнято збирати у «Словнику іноземних слів» даної мови.
Нас, як уже мовилося, буде цікавити дещо інше.
Обмежимося одним прикладом. Нікому, напевно, не спаде на думку вважати іноземним слово «мусити» та відсилати його до «Словника іноземних слів» української мови. Але, від відповідного ж німецького mussen його порізнює лише балтицьке дієслівне закінчення «-ити» (-iti лит.). Та це – не одинокий приклад. Подібні українські слова, що співпадають за коренями з литовськими, схожі не лише фонетично, але й семантично, то єдине сьогоднішне свідоцтво нашого давнього балтицького споріднення через минуле Великої Кимерії.
Тут, щоправда, легко передбачити й заперечення. Мовляв, такі співпадіння можуть бути наслідком примусової, так би мовити, «литвинізації», якої українці зазнали пізніше під Великим Князівством Литовським. В цьому було би щось істотне лише за умови, як би подібна «литвинізація» дійсно була. Але, про неї ніщо в історії не свідчить. Навпаки, мало не з часів Гедімінаса литовські королі самі володіли українською мовою. Якісь слова, безумовно, могли в цей час потрапити до української мови (як і навпаки), але… Займаються, звичайно, такі слова, яких нема у власній мові, тобто ті, що відображують певного рівня складності поняття, а таких – істотна меншість. Отже, дивіться самі; наведемо певну кількість литовських слів із сучасного литовського словника. Підкреслимо – сучасного. Бо з часом диверґенція навіть поріднених мов зростає, а значить те, що полишилось, то завжди менше від
